РОЗДІЛ 14

Мелісса

Мабуть я здуріла.

Я ніколи не мріяла стати героїнею. Не тому, що вважаю це дурнею, а тому, що розумію, що не всесильна, і люблю своє життя достатньо, аби необачно не зробити чогось, що обірве його раніше, ніж треба.

Звісно, в якомусь сенсі я хотіла боротися за справедливість. За людей, що цього заслуговують. Інакше ніколи не мріяла б стати юристкою.

Так, дехто вважає, що адвокати заробляють купу грошей, але переважна більшість сидить на мінімальній зарплатні, з якої, якщо зняти податки, залишаються такі крихти, що й на хліб не намажеш.

Особливо це стосується практикантів.

Якщо хочете заробити собі на мерседес і квартиру у центрі міста, у вас більше шансів зробити це, вигравши у лотерею, аніж закопавшись у купи паперів, як це робила я.

Однак я ніколи не прагнула ризику. Я з тих, хто викличе пожежну службу, допоможе тримати розтягнену ковдру під будівлею, або купить потерпілим води, а не полізе у вогонь та дим без необхідних навичок і екіпірування.

Робити усе посильне — ось моє кредо. Я завжди трималася за здоровий глузд. Завжди. Але вперше відчувала, що цього недостатньо.

Якщо не ми, то хто допоможе усім тим, кого королівська сімʼя викрадає та утримує? Кого катує голодом та спрагою, змушуючи робити те, що їм потрібно?

Ніхто, крім нас, королівської сімʼї та виконавців їхньої волі не знає про те, що тут відбувається. Якщо ми спробуємо усім розповісти — нам не повірять. З нас зроблять ворогів. Скажуть, що ми божевільні. Що ми працюємо разом із ворожими іншосвітянами, щоб змістити владу. Що ми зрадники.

Я досі не вивчила усіх законів королівства, та була впевнена, що знаю чим таке зазвичай закінчується, і не бажала нам такої долі.

Проте мав бути інший шлях. Той, що не призвів би до нашої передчасної загибелі, і звільнив би не лише тих, кого зараз утримували глибоко під палацом, а й захистив би надалі від викрадень та експлуатації.

В моєму рідному світі були часи, коли рабство було узаконеним. Але ті жахіття минули. Люди знайшли вихід, змінили світ. Отже, це не неможливо.

З поганих новин — Ліам був досить далеко у черзі престолонаслідування, щоб не чатувати надій на те, що він перейме владу та просто заборонить комусь це робити. З гарних — це королівство не єдине.

Навряд іншим державам сподобається той факт, що ця королівська родина викрадає мешканців інших світів, й катує, щоб отримати знання, якими, я була впевнена, не ділилися з ними. Принаймні не безкоштовно.

Ліам мав рацію, одна людина не може впоратися із цілою армію. Але інша армія може. На одного монарха завжди знайдеться інший. Жорстокіший, жадібніший, хитріший.

Звісно, я не збиралася посилатися до їхньої людяності. Є в них вона чи ні, людей легше переконати, апелюючи або вигодою, або страхом. Або ж водночас тим та іншим.

На щастя, це саме та ситуація.

Що, як це королівство спробує використати крадені знання проти своїх сусідів? Що як в інших світах дізнаються про те, що відбувається, і вони підуть на цей світ війною? Адже не можна виклювати те, що, на відміну від мого світу, в якомусь магічному світі справа про викрадення людей не перетвориться на “висяки”, і вони вийдуть на виконавців, а тоді ринуть сюди, аби зупинити цю королівську родину чи помститися.

Можливо вони будуть впевнені у власній нездоланності. Можливо вони також викрадають іншосвітян. І все ж ця ідея мала шанс на життя.

Та все ж вона була не єдиною, яку я розглядала.

Дмитро згадав про магічний захист у тунелях. В моєму розумінні це було чимось на кшталт сигналізації. Захисного механізму. А їх можна вимкнути чи зламати.

Отже, якби ми знайшли спосіб зробити це, якось нейтралізувати усю магію у підземеллі, можна було б вивести усіх полонених.

Та без порталу, що відправить їх у рідні світи, цей план однаково був неповноцінним.

Це змусило мене думати про Ліссу, і про того хлопця, Сола, що вивіз мене з рідного світу. Він точно робив це не вперше, тож, певно, міг повторити. Але проблема була в тому, що я гадки не мала як з ним звʼязатися та змусити допомогти нам.

Мабуть, це можливо, якщо тільки вони з Ліссою не спілкувалися виключно у цьому світі. Мені тільки треба знайти спосіб.

Отже, обговоривши із Ліамом кілька моментів, я дочекалася, доки модистки закінчать зі зняттям мірок, пішла до бібліотеки та зарилася у книжки.

Ліам пішов зі мною. Він також читав, раз-у-раз поглядаючи на мене понад книгою, та нічого не питав. На відміну від Дмитра.

Схоже йому стало досить нудно, тож він без кінця літав навколо, діймаючи мене нескінченними запитаннями, які я старанно ігнорувала.

— Що ти взагалі сподіваєшся знайти? Чарівне дзеркало? — пирхнув він, знуджено підперши підборіддя.

Я не відповіла, бо була майже впевнена у тому, що за нами слідкують. Зокрема за мною, бодай через парі. Та він був не такий далекий від правди.

Той випадок, коли я побачила Ліссу та Сола через дзеркало у гардеробній, ніяк не йшов в мене з голови. Це скидалося на відеодзвінок з вимкненим мікрофоном та камерою з мого боку. Тож мені було цікаво, чи можна їх якось увімкнути?