13.4

Я знав, що нікого не побачу, і все ж не міг перебороти бажання озирнутися знову.

— Привид? Він тут?

На обличчі Мелісси зʼявилася дивна посмішка, ніби вона заледве стримувала сміх, і я відчув, як в грудях кольнуло від ревнощів.

Це взагалі нормально, відчувати таке, коли справа стосується привида? Адже примари не матеріальні.

Я не був певний, однак нічого не міг із собою зробити. Ми не обираємо що відчувати. Тільки можемо контролювати власні дії.

— Він воліє, аби ти називав його Дмитром.

Так, він безперечно тут.

— Гаразд. В нього є якісь новини?

Це було трохи безглуздо, не бачити і не чути його, спілкуючись через Меліссу, але в мене не було інших варіантів. Не можна так просто взяти і освоїти чужий дар. Зазвичай це вроджена особливість. Чи, як у її випадку, набута.

Раптом посмішка зникла з її обличчя. Вже тоді я зрозумів, що привид зʼявився не з доброю звісткою.

— Він каже, що чоловік, котрого відправили в інший світ, щоб привести потраплянця, повернувся. Цього разу полонених одразу кілька. Їх вже провели у підземелля через підземні тунелі, й просто зараз проводять ритуал привʼязки.

На мить я застиг, не здатний вимовити жодного слова, відчуваючи як до горла підбирається нудота, а серце наповнюється огидою та злістю.

То зрештою це правда. За всім стоїть королівська родина. Можливо Меліссу викрали не вони, проте вони цілком могли це зробити.

Вона стиснула кулаки, щоб приховати тремтіння у пальцях й глитнула.

— Є якийсь шанс їм завадити? — тихо спитала вона. Звісно, я не чув що саме їй відповів привид, однак міг здогадатися. Навіть якби ми якимось дивом зуміли потрапити у підземелля, ми б не змогли втекти. Варта і королівська родина цього не допустять. Нас схоплять і оголосять зрадниками, і закриють нам роти раніше, ніж ми встигнемо звинуватити їх бодай у чомусь.

— Мені шкода, Меліссо, — тихо промовив я, — Це…

— Неможливо, — зітхнула вона, міцно заплющивши очі, — Дмитро вже сказав. І я розумію, правда, просто… Це така дикість! В моєму світі теж бувають складні ситуації, і не завжди легко довести чиюсь провину. Можливо закон не завжди справедливий чи правильний, але ж це… Те, що вони роблять: викрадення, полон, рабство! Ми дізналися про все, та однаково не можемо нічого зробити, бо в руках цих жахливих людей влада. Це жахливо. Як це прийняти?

Я не мав що їй відповісти. Для мене це було такою самою дикістю. І, я був впевнений, якби ми змогли переконати у цьому достатню кількість народу, вони б нас підтримали. От тільки як їх переконати? Ніхто не дозволить їм говорити із потраплянцями. І, навіть якщо якимось дивом це станеться, де гарантія, що їм повірять?

Королівська родина десятиліттями навʼязувала усім думку про те, що потраплянці — вороги, що хочуть захопити наш світ, викрасти жінок, ресурси, та зʼїсти наших дітей. Вони з легкістю можуть запевнити усіх в тому, що ті якось вплинули на наш розум, й зробити з нас ворогів.

— Звісно, я не робитиму дурниць, — певно, вона знову відповіла на слова привида. В її голосі відчувалося роздратування змішане з відчаєм, — Я ще хочу пожити. Але усе це…

Мелісса нахмурилася й похитала головою.

— Якби ж їх можна було якось разом відправити туди, звідки їх викрали! Скористатися якимось порталом абощо…

— Такі існують, але вони не працюють в межах палацу. Він вже давно оточений захисною магією, що не пропускає магію переміщення, щоб не дозволити ворогам швидко захопити його чи зчинити замах на членів королівської родини та втекти. Ані заклинання, ані артефакти тут не працюють через плетиво рун, що пронизує усі стіни, інакше полонені, що володіють магією, не затрималися б там надовго. Щоб визволити їх, нам довелося б спочатку вивести їх за межі палацу. Але ми просто не зможемо пройти повз охорону.

— А як щодо тунелів? — раптом спитала вона, знову дивлячись кудись мені за спину, певно на Дмитра, — Тих, через які потраплянців приводять у підземелля? Адже це роблять таємно. Які шанси, що там немає охорони?

А тоді, дочекавшись його відповіді, роздратовано прикусила губу.

— Що таке?

— Він каже, що там немає охоронців, але є охоронна магія, що вмить сповістить членів королівської родини про нашу присутність, і нас однаково піймають.

Це не дивно, я й не чекав, що вони залишать таке місце без захисту. Певно там, де утримують полонених, він особливо посилений. На нас можуть чекати атакуючі заклинання, ті, що висмоктують повітря навколо, тощо. Гадаю це підземелля захищене не гірше за королівську скарбницю. А звідти ще ніхто і ніколи не виходив живим.

Одним словом, це було неможливо. Ми ніяк не могли їм допомогти. З таким неможливо впоратись удвох, навіть якщо ваш провідник — привид.

Навіть найсильніший чарівник та досвічений воїн не вистоїть сам проти цілої армії.

Та Мелісса не хотіла миритися із цим. Я бачив заперечення в її очах. Бачив рішучість знайти вихід. Зробити неможливе.

Вона мовчала, але думки її линули, наче хвилі під час шторму: нестримні, вперті, наче перебирали усі можливі і неможливі ходи. А тоді щось змінилося. Меліcса зачепилася за якусь думку, і підвелася з-за столу.