13.2

Її слова заскочили мене зненацька. Звісно, інформації про потраплянців та їхню долю після арешту завжди було замало, та я ніколи не думав про те, що королівська родина може використовувати технології з інших світів, змушуючи потраплянців до співпраці. Але що їх спеціально викрадають...

— Ти впевнена? — спитав я, — Тому привиду можна довіряти?

Мелісса відвела погляд.

— Звісно, в мене немає доказів. Тільки його слова. І я припускаю, що він може брехати, хоча й не розумію навіщо б йому це. Та мені здається, що це має сенс. Подумай, Ліаме. Згадай що зробила Лісса. Цей Сол чи як там його мав доступ до мого світу. Він вільно подорожує звідти сюди і назад. Яка ймовірність того, що він — єдиний, хто може це робити?

Так, це мало сенс. Але, якщо Мелісса має рацію, усе набагато гірше, ніж ми гадали.

— Тобі треба бути набагато обережнішою, доки ми не поїдемо звідси, — серйозно промовив я, і Мелісса кивнула. Вона цілком усвідомлювала рівень небезпеки для себе, — І цей дар... Ніхто не має про нього знати.

— Не те щоб я збиралася розповідати про це комусь, крім тебе... Чи мала кому розповісти. Я зрозуміла, що, якщо хочу довгого і спокійного життя, не маю висовуватися.

Вона не здавалася надто задоволеною цим фактом, але усвідомлювала, що від цього залежить її безпека.

— Ми... Якось дамо всьому раду, я обіцяю.

Наблизившись до неї, я переплів наші пальці. Її здавалися аж занадто холодними, тож я підніс їх до рота, намагаючись зігріти подихом, й Мелісса рясно зашарілася.

— Змерзла? — спитав я.

— Просто поганий теплообмін, — тихо промовила вона, — Зі мною таке часто трапляється. То нічого...

— Я попрошу Юмі приготувати чай. Тобі треба зігрітися. До того ж скоро обід...

На щастя, Мелісса не стала відмовлятися від їжі.

— Сьогодні обідаємо тут? — спитала Мелісса, коли Юмі почала подавати страви у вітальні.

— Так. Я попросив у Його Величності дати тобі час після того, що сталося у лісі.

Вона ледь чутно зітхнула, я помітив, як розслабилися її плечі, а в очах зʼявилася вдячність.

— Дякую... Зізнаюся, я нервую в присутності королівської родини сильніше, ніж думала. Особливо тепер, коли... — Мелісса скоса поглянула на Юмі та не договорила. На щастя, вона добре слідкувала за тим, що каже в присутності будь-кого, крім мене.

Звісно, це було повʼязано з її безпекою, однак сама думка про те, що я — єдиний, кому вона повністю довіряє, приємно зігрівала мене зсередини. Та було б занадто егоїстично з мого боку бажати, щоб я був її єдиним другом.

Тож я трохи нахилився до неї через стіл, коли вона нарізала мʼясо, й прошепотів:

— Юмі повʼязана зі мною контрактом. Вона не зможе зрадити тебе чи мене, чи розповісти будь-що, що почує чи побачить, навіть якщо захоче, якщо не отримає мого дозволу. Звісно, я кажу це не для того, щоб ти усе їй розповіла. Та ти можеш довірити їй будь-що інше.

Мелісса всміхнулася, цього разу мовчки, а тоді подякувала Юмі, коли та налила їй чаю.

— А щодо королівської родини... Сподіваюся після весілля мені вдасться поскоріше розібратися із завданням Його Величності, і ми повернемося додому.

Вона поклала до рота тоненький шматочок мʼяса, прожувала його та промовила:

— Головне аби його задум вдався. Якщо це допоможе людям пережити зиму, я готова залишатися тут так довго, як це необхідно.

Юмі приклала руки до грудей, розчулена турботою Мелісси. Не знаю чи вона зрозуміла наскільки змінилася її пані, та, гадаю, тепер Юмі пишалася тим, що служить їй, тоді як служба в Лісси більше скидалася на покарання.

— Говориш як справжня графиня, — всміхнувся я.

— Припини, — знітилася вона, — В цьому немає нічого особливого. Тільки здоровий глузд. 

Я хотів сказати, що декому дуже бракує цієї важливої риси, та зрештою стримався. А Мелісса тим часом продовжила:

— Не приписуй мені своїх досягнень, будь ласка. Я бачу як працюєш, тож не заважати — це найменше, що я можу зробити.

Це нагадало мені інші її слова. Про те, що вона здатна на більше, хоче більшого, ніж просто статусу дружини графа, і я ані краплі не сумнівався у цьому. Згадуючи скільки підручників вона тримала біля ліжка… З її наполегливістю це лише питання часу.

— І все ж, я хочу, щоб ти не боялася звернутися до мене у разі необхідності.

— Звісно. Я повідомлю, щойно станеться щось, що ти маєш знати.

Тобто якщо знову зʼявиться той привид, чи хтось з королівської родини зробить наступний крок.

Не схоже, що вони здогадуються, що з Ліссою щось не так, але мені усе це не подобається. Відколи ми тут, мене не залишає неприємне відчуття. Сподіваюся воно мене обманює.

Пізніше, вночі, міркуючи про те, що розповіла Мелісса, про викрадення людей та інших істот з різних світів, щоб вкрасти їхні технології та інші здобутки, я довго не міг заснути.

Чи можливо, що всі наші “відкриття” насправді були вкрадені? Що королівська родина роками, десятиліттями, а може і століттями наживалася на чужих стражданнях, тримаючи це у таємниці?