РОЗДІЛ 13

Ліам

Щось змінилося у ній, коли я спитав її про відпочинок. Не знаю чому, але це питання зачепило Меліссу.

— Я не хотів тебе засмутити, — тихо промовив я.

Вона одразу заперечила:

— Ти не засмутив, — проте це не було схоже на правду. Мелісса таки була засмучена. Зрештою вона заплющила очі й повільно видихнула: — Гаразд, можливо я справді засмучена, але ти у цьому не винен. Я просто звикла, що оточуючі не приймають мого способу життя. Моїх обсягів роботи, нелюбов до байдикування. Чомусь усі навколо вважають, що я не хочу просто сісти та гаяти час на щось, що не принесе для мене чи моєї роботи ніякої користі, зі мною щось не так. Мабуть, я підсвідомо чекаю цього.

— Я б не посмів. Я сам тільки те і роблю, що весь час працюю від самого дитинства, щойно почалося моє навчання. Тож я ніколи не сказав би цього.

Мелісса мʼяко всміхнулася, хоча у цій посмішці відчувалася гіркота. Тоді я додав:

— До того ж, це неймовірно. Те, як ти працюєш.

З її грудей вирвався смішок, й вона похитала головою.

— Ти ж знаєш, що не мусиш лестити мені? Я ж вже погодилася вийти за тебе. Але дякую, приємно чути щось крім: “Ти марнуєш життя на роботу, коли ти плануєш нею насолоджуватися?”

— Це не лестощі, Меліссо. Я справді так думаю.

— Мабуть, тільки ти… Знаєш, в мене ніколи не було часу не лише на романтичні стосунки, а й на дружні. Складно підтримувати їх, коли ігноруєш більшість дзвінків та геть усі запрошення… Я не шкодую, — швидко додала вона, — про те, як жила і що робила. Я займалася улюбленою справою, байдуже, що зрештою нічого не вийшло. Але іноді… Складно не чути те, що говорять. Не помічати усі ці співчутливі погляди. Іноді я думаю що про це все сказав би тато, якби був живий? Чи він підтримував би мене, як мачуха, чи теж вважав би, що зі мною щось не так…

— Я впевнений, він пишався б тобою.

— Можливо, — Мелісса зітхнула, обіймаючи коліна, підтягуючи їх до грудей, — Він був добрий… Мрійник, на відміну від мене та мачухи. Хоча я була геть малою, коли він помер, я памʼятаю, що він був її повною протилежністю.

— Шкода, що ти його втратила, — тихо промовив я. Вона кивнула головою, й поклала підборіддя на коліна.

— Таке вже життя… До речі, я маю дещо розповісти, але… —  Мелісса з підозрою озирнулася на двері, — Не можна, щоб це хтось почув.

Я не знав що вона збиралася мені розповісти, але миттєво напружився. Підвівшись, я покрокував до дверей, визирнув у щілину, запевнився у тому, що Юмі там немає, та зачинив їх. Тоді торкнувся деревʼяної поверхні і прошепотів закляття прадавньою мовою. Забутою мовою. Те, що не пропускає ані світло, ані звук. Таким часто послуговувалися за часів великої війни, аби захиститися від шпигунів.

Зараз вже не кожен чаклун його знає. Але як графу та спадкоємцю мені часто доводилося їм користуватися.

— Тепер можеш казати. Усе безпечно.

Я був впевнений у тому, що і до цього нас ніхто не чув, однак для її спокою вирішив запевнитися у цьому.

— Гаразд… — вона зітхнула, на мить заплющивши очі, ніби збираючись із духом, а тоді промовила: — Усім брешуть щодо потраплянців.

Це було останнім, що я очікував від неї почути.

Я кліпнув, не приховуючи свого здивування. Чому з усього вона вирішила сказати мені саме це? Чому саме зараз? Я ж бо знаю, що вона не збирається захоплювати цей світ. Вона навіть не хотіла тут бути. То чому?

Помітивши розгубленість на моєму обличчі, Мелісса закусила губу.

— Я… бачила привид першого потраплянця. Ну… Офіційно першого. Ніхто насправді не знає чи він був першим, хто потрапив у цей світ, чи просто першим, правду про чиє походження вони не змогли приховати… Але, Ліаме, він не збирався захоплювати цей світ. І королівській родині це було відомо.

— Про що ти?..

Я не міг цього осягнути. Принаймні не так швидко, як почув.

Звісно, в цьому світі існували привиди, і навіть ті, що можуть їх бачити, але це рідкісний дар. Настільки рідкісний, що вже кілька сотень років як вважається втраченим. І Мелісса… бачить їх? Ще й не аби кого, а свого попередника?

— Вони обманули. Обманули усіх. Вони казали, що він небезпечний, сказали усім, що стратили його, але його увʼязнили, тут, глибоко під палацом. Королівська родина повʼязала його з ельфійкою, щоб той жив довше, і змушували його ділитися знаннями та відкриттями нашого світу. А, коли той не був для них корисним, залишали без води та їжі. Але це не все… Судячи з того, що він мені розповів, він теж опинився в цьому світі не випадково. Його заманили.

— Заманили? — перепитав я, — Як… тебе?

Мелісса похмуро кивнула. Вона була зосереджена, ніби боялася впустити якусь деталь.

— Я не впевнена чи мотив того, хто зробив це, був схожий на мотив Лісси… Не думаю, що таке могло статися двічі. Але, схоже, за цим знову стояв хтось, хто мав доступ до мого світу. Його напоїли і відвезли сюди, і невдовзі він опинився під королівським палацом. Я поки не знаю чи мої підозри правдиві, але…

— Що?