12.4

Та ледве я встигла зручно влаштуватися з підручником у ліжку, сховавши ноги під теплою ковдрою, як до кімнати увійшов Ліам. Побачивши мене, він ніяково відвів погляд та потер шию

— Вибач, я гадав ти досі непритомна… Мені слід було постукати.

— Та нічого, я ж вдягнена.

Можливо, я була вбрана геть не за етикетом, та майже певна, що за етикетом Ліам не мав тут знаходитися. І все ж він прийшов.

Я кивнула у бік крісла, де раніше читала, і Ліам сів у нього. Можливо варто було запропонувати сісти ближче, та я не була впевнена у тому, що це гарна ідея. Не тоді, коли до кімнати будь-коли могла постукати Юмі, чи хтось зі слуг королеви.

— Як ти? — зрештою спитав він, — Пробач, я знав, що щось таке могло статися, і все ж запросив тебе туди…

— Я в порядку. Трохи налякана і навряд колись знову наважуся піти у ліс, але я ціла, тож, гадаю, усе минуло не так погано, як могло б бути.

Ліам супив брови. Він здавався винуватим, і, мабуть, дійсно шкодував, що обрав для освідчення саме цю альтанку. Хоча, визнаю, це було доволі романтично… Якби ще не супровід і чудовисько яке хтось помилково назвав чарівним та добрим…

— Я хвилювався. Коли ти втратила свідомість, усі злякалися, особливо Юмі. Але я був тим, через кого ти там опинилася.

Мої губи сіпнулися у знервованій усмішці. Було б дивно перепрошувати через втрату свідомості, адже це не було моїм рішенням, лише реакцією організму на стрес, тому я сподівалася якомога скоріше змінити тему.

— Тепер усе добре, бачиш? — я підняла підручник трохи вище, так, щоб він побачив обкладинку, — Гадаю я просто перехвилювалася. Я звикла до думки про те, що ельфи та магія існують, але чудовиська… Це було трохи занадто. Та, гадаю, рано чи пізно я мала зіткнутися з чимось подібним.

— Ти вивчаєш історію?

Ліам не зміг приховати свого подиву, тож я знизала плечима.

Завдяки Дмитру, я знала, що приховує королівська родина, і здогадувалася, що ці підручники не дадуть мені всієї правди, однак, враховуючи брак інформації… Я мусила ознайомитися з тим, що в цьому світі подають іншим як істину.

— Не лише її. Мене цікавить політика, економіка, географія — усе, що я зможу знайти. Ти живеш у цьому світі усе своє життя, а я майже нічого про нього не знаю. Я не можу постійно мовчати, тож це тільки питання часу, коли хтось впіймає мене на дрібниці, яку знає кожна дитина. Тому я мушу якомога швидше вивчити усе, що знаєш ти. Це питання виживання. До того ж, мені зараз нема чого робити. Я не звикла так довго нидіти без діла.

— Зрозуміло… Ти не проти, якщо я трохи побуду з тобою? Незабаром буде готовий обід, і я вже закінчив із роботою на сьогодні…

— Звісно, залишайся. Можеш взяти якусь з тих книжок або подрімати. Тут не так багато розваг.

Було якось дивно проганяти його. Та й не хотілося. Зазвичай я не шукала чужої компанії, навіть на роботі віддавала перевагу окремому кабінету. Так було легше сконцентруватися. Інші люди постійно намагалися завʼязати розмову, клацали механічним олівцем, або цими дурними бізі-кубами, ніби навіть хвильки не могли всидіти спокійно.

Я ж навпаки ненавиділа зайві звуки. Вони дратували мене. І коли хтось довго дивився на мене це роздратування тільки зростало.

Але з Ліамом чомусь усе було не так. Усе було інакше.

Його присутність дратувала мене не більше, ніж якби зі мною в кімнаті був кіт. З тих, хто вміє поводитися тихо і не сцить у капці. Але не через тишу.

Якийсь час Ліам не зводив з мене очей. Його погляд був уважним, вивчаючим, й відлунював у тілі приємним теплом. Здавалося, він щось обмірковував, і на мить мені стало цікаво що саме.

Шкода, що я не отримала якогось кориснішого дару, наприклад читання думок.

— А як розважаються люди в твоєму світі? — раптом спитав він.

Я відклала підручник й подивилася на нього. На мить залюбувалася його гострими вилицями й виразними блакитними очима, гострим підборіддям та лінією губ…

Я досі памʼятала якими мʼякими та ніжними вони могли бути. Яким гарячим був його язик. Приємну важкість його долоней… І ці думки змусили мене зашарітися. Голову заполонили думки геть про інші розваги. Точно не ті, що Ліам мав на увазі.

— Гуляють, відвідують різні заклади, дивляться фільми… Це як спектакль, записаний на спеціальний пристрій, щоб його можна було передивлятися будь-де. Займаються спортом та творчістю, читають, грають в ігри, подорожують… Кому як подобається.

Я знизала плечима, не впевнена чим ще доповнити це.

— А як щодо тебе?

— А що зі мною? — кліпнула я, сподіваючись, що мої безсоромні думки не написані в мене на обличчі. Я ж бо сама вирішила тримати дистанцію на випадок, якщо хтось увійде до кімнати.

— Як ти зазвичай відпочиваєш?

Я глитнула, уникаючи дивитися йому в очі. Зізнатися у тому, що я майже не мала часу на відпочинок, і особливо не захоплювалася чимось крім неї, було якось… Соромно. Хоч це, звісно, і було дурнею.

Старанна праця — не те, чого треба соромитися. Я завжди це казала, й ніколи не вважала, що втрачаю щось, занурюючись у роботу, і сама думка про те, що на мить я зрадила своїм принципам, розізлила мене.