12.3

— Це… — попри його спробу дівчина досі тремтіла, — Єдиноріг.

Юмі зіщулилася, наче була готова розплакатися, Ліам ледь чутно вилаявся, обертаючись до єдиного виходу з альтанки, й приймаючи бойову стійку.

Я кліпнула, намагаючись зрозуміти чи мені не почулося. Можливо вона сказала щось інше? Чи, можливо, під єдинорогом тут мається на увазі якесь інше створіння, аніж малюють наші міфи?

Ні, я, можливо, не дуже добре знаюся на фентезі. Можливо тут навіть краще підійде слово “некомпетентна”, однак я майже впевнена, що в моєму рідному світі це не та істота, що має аж так лякати когось. І тим паче ревіти, наче якийсь страшний хижак.

Хоча, якщо замість коня, ця істота ближче до лося…

Ті, згодна, бувають доволі лячними. Можливо навіть небезпечними, коли захищають власну територію.

Мабуть, це таки має сенс, враховуючи, що в єдинорога росте ріг.

Здавалося, що Юмі ось-ось зомліє, тож, про всяк випадок, я струснула її, впевнено дивлячись їй просто в очі.

— Ми тут не самі, з нами королівські гвардійці. І Ліам. Впевнена, разом вони зможуть його відігнати. Нам нічого не загрожує. Але, якщо ти зомлієш, я не впевнена що зможу тебе нести.

Я звісно, намагатимусь, але вирішила цього не казати.

Зараз Ліам був із нами, але не треба бути генієм, щоб розуміти, що він не зможе відбиватися від монстрів та нести дівчину на собі. Навіть якщо він сильний, а вона легенька.

Юмі кліпнула, вражено дивлячись на мене, тоді закусила губу й кивнула, стримуючи сльози.

Добре… Добре. Принаймні мені вдалося її заспокоїти.

Ревіння наближалося. Воно відлунювало від живих стін, викликаючи дрижаки по всій шкірі. Здавалося, кожна найтонша волосина на моєму тілі стала сторчма від жаху.

— Що нам робити? — ледь чутно спитала я, звертаючись до Ліама.

З одного боку, існувала можливість, що в альтанці звір нас не помітить та піде. Та з іншого… Якщо він увірветься сюди, ми опинимося у пастці. 

— На відкритій місцевості втекти від нього практично неможливо. Тільки дати бій.

Бій? Не впевнена, що готова бодай комусь дати бій, якщо він не метафоричний та не проходить в режимі дебатів.

Я роззирнулася в пошуках бодай чогось, що могло б послугувати мені за зброю, якоїсь міцної гострої палиці чи каменя, та, звісно, нічого такого в альтанці не водилося. А зовні, під снігом, ще спробуй щось знайди.

Не такого я чекала від нашого першого побачення.

Треба буде сказати Ліаму, що я віддаю перевагу побаченням у місті. Якомога далі від матінки-природи. Бо я щойно надихалася свіжим повітрям на все життя.

Ця думка закріпилася в мені, коли повз альтанку, ревучи, пронісся кінь, розміром з буйвола, від якого аж земля задрижала, з великим гострим скрученим рогом на лобі. І, повірте мені, ця тварюка — геть не вінець дитячих мрій.

Не було б перебільшенням сказати, що там, в альтанці, чекаючи, поки небезпека минеться, я сама ледь не зомліла. Єдине, на чому я трималася — це впертість, і розуміння того, що Юмі зомліє слідом за мною, а в Ліама не буде можливості розбиратися з двома вразливими панянками.

Тож я трималася, аж допоки усе не скінчилося, й до альтанки не увійшов один з гвардійців, щоб повідомити це. А тоді всміхнулася до нього, подякувала йому та іншим разом з Ліамом, і відчула, як німіють ноги.

Відтак я зомліла. Й останнім, що я почула, був стривожений зойк моєї служниці та Ліам, що кинувся до мене.

❄

Взагалі-то я не з тих дівчат, що зомлівають. Я з дівчат, що працюють-працюють і працюють, аж поки не вирубаються десь біля ноутбука. Іноді просто на ньому.

Та дівчата з мого світу навряд були свідками появи величезної тварюки, чий крик схожий на щось середнє між динозавром та ведмедем, тож моя реакція була цілком нормальною.

Я прокинулася вже у палаці, серед подушок на величезному мʼякому ліжку.

Хтось вже встиг перевдягнути мене у зручну сорочку та підкласти грілку у ноги, мабуть, це була Юмі. Хоча її теж ніде не було видно.

Я була сама в кімнаті, і зараз могла лише подякувати за це. Не впевнена, що готова бачити когось після такої ганьби.

До того ж ця пропозиція…

Зітхнувши, я висунула праву руку з-під ковдри та подивилася на обручку, що сяяла у сонячних променях, що пробивалися з вікна.

Я сприйняла це як добрий знак — якщо сонце досі не сіло, значить я не так довго пробула у відключці.

На жаль, Дмитра також у кімнаті не виявилося, тож я залишилася без компанії. Певно, привид знову гуляв палацом, користуючись своєю невидимістю та збираючи плітки. Треба буде розпитати його пізніше, раптом дізнається щось корисне. Та я не збиралася сумувати, чекаючи на його повернення, або ж Ліама чп Юмі. На щастя, в мене було ще багато непрочитаних книжок.