12.2

Підвівшись, Ліам досі тримав мої пальці у своїх руках, ніби вони були найціннішим, чого він коли-небудь торкався. Він дивився на мене так, ніби з усіх навколо існую тільки я. Ніби я — не навʼязана йому чужинка. Ніби я — найбажаніша з усіх, кого він коли-небудь знав.

Він змушував мене почуватися особливою. Не лише через те, що обручка ідеально сіла на мій палець.

Від кожного його доторку і погляду я відчувала, як тілом розтікається гаряче тремтіння.

Я досі памʼятала той наш поцілунок, коли я опинилася за крок від того, щоб почати розвʼязувати завʼязки на його сорочці, й стягнути її з нього через голову. Я хотіла відчути його губи не лише на моїх губах, а його язик не лише у себе в роті.

Раніше я ніколи не відчувала в собі такого потягу… До будь-кого. Не мріяла про поцілунки, й тим паче про щось більше. Не відчувала тієї гарячої хвилі в животі, від якої підгинаються коліна й поколюють кінчики пальців.

Я гадала, що справа у тому, що мене взагалі не цікавлять такі речі. Бо я цілком була задоволена своєю роботою та своїм життям, та можливо, річ була у тім, що я не зустрічала нікого, схожого на Ліама. Нікого, хто дивився б на мене так, як дивиться Ліам. Нікого, хто цілував би мене чи тримав мою руку, як Ліам. Нікого, хто був би готовий ризикнути усім, щоб захистити мене від королівської родини. Особливо тепер, коли я знала що сталося з тим, кому не пощастило зустріти геть інших людей на своєму шляху.

Можливо зарано називати це закоханістю… Але між нами точно була хімія. Та реакція у тілі, що змушує втрачати здоровий глузд та вдаватися до первісних інстинктів.

Ну, хотіти вдатися до них.

Фактично ми досі не перетнули межу. Хай як сильно Ліама тягнуло до мене, а в цьому я не сумнівалася, він подбав про те, аби ми вчасно зупинилися. І мені довелося підкоритися.

Все ж в цьому світі існували певні правила, і ми не могли відкрито ігнорувати їх.

Втім, завдяки плану Його Величності, чекати залишилося недовго. Не знаю чи це справді вплине на перемовини з делегаціями з інших королівств, але, якщо так, і це справді допоможе Ліаму та людям… Я б погодилася, навіть якби в мене не було тижня на підготовку.

Звісно, якби мала вибір.

Та все ж, завдяки участі у парі за допомоги Юмі та Дмитра, я почувалася впевненішою. Ніби нарешті контролюю бодай щось.

Можливо хтось сказав би, що це дивний спосіб впоратися зі стресовою ситуацією, та, як на мене, важко вигадати щось краще, ніж покарати зухвалий двір, що вирішив зробити з нашого весілля якийсь кінний забіг.

— Я радий, — раптом промовив Ліам, піднісши мої пальці до своїх губ. Насправді він ледь-ледь торкнувся їх, та навіть цього жесту вистачило, щоб мені раптом стало спекотно у тій альтанці, — Я зроблю усе, щоб ти не пошкодувала про цей шлюб.

“Я знаю”.

Певна річ, я не промовила цього вголос, та це правда. Я не сумнівалася у тому, що так він і зробить.

— Боюся, це мені в першу чергу доведеться докладати зусиль, — зітхнувши, відказала я.

Хай скільки підручників я прочитаю, однаково є речі, що потребують практики. Наприклад реверанси, танці, спосіб відрізнити одну виделку від іншої… Однієї теорії ніколи не буде достатньо. 

Крім того, мій рівень знань про цей світ критично малий. Навіть якщо в мене і далі траплятимуться вільні дні, і я зможу підтримувати такий темп читання, в мене піде щонайменше рік на те, щоб надолужити усе необхідне. Чи принаймні базові речі, без яких моя безпека опиниться під питанням.

Ліам лагідно торкнувся моєї щоки, поправляючи неслухняну прядку, а тоді прошепотів:

— Ти неймовірна така, яка є. Ти сильна, розумна, ти наполегливо працюєш попри все, що з тобою сталося. Я не міг би навіть мріяти про таку жінку, як ти.

Знітившись, я похитала головою. Мої щоки помаковіли. Не думаю, що хтось колись хвалив мене так завзято. Найкраще, що я коли-небудь чула від мачухи, це “молодець”.

Ото й усе.

— Ти перебільшуєш, Ліаме. Ти працюєш набагато більше. Усе, що зараз роблю я — це намагаюся наздогнати усіх навголо. Юмі більше знає про графство і цей світ, ніж я. Я просто… Я не хочу, щоб хтось сміявся з тебе через дружину-неробу. І не хочу, щоб хтось недооцінював мене, через те, що я чогось поки що не знаю… Це займе чимало часу, але я впораюся.

Бо в мене немає іншого вибору.

Бо я не хочу бути просто дружиною графа, що без кінця сидить біля вікна та займається шиттям. Хоча б тому, що з цим в мене усе ще гірше, ніж з місцевою історією.

Ліам збирався сказати щось ще. Принаймні так мені здавалося, поки ззовні не почулося страшне тваринне ревіння, що ледь не змусило мене підстрибнути з переляку.

Він одразу напружився. Схопився за меч, що висів на його поясі, й сказав триматися за ним. Я не сперечалася, тремтячи від нудотного страху. А тоді ревіння повторилося: ближче, гучніше та зловісніше.

Я гадки не мала кому воно належить, проте тепер була дуже вдячна за те, що ми не самі у лісі.

— Ваша Світлосте! Моя пані! — до альтанки забігла Юмі, бліда від жаху,  й практично вчепилася мені у лікті, вона задихалася від паніки, — Там… Назовні… Ах, це такий жах!