РОЗДІЛ 12

Мелісса

Мабуть, після усього, що сталося, я не мала б дивуватися нічому. Але те, що Ліам показав мені, було неймовірним. Якби не припорошена снігом кора, я б вирішив, що це майстерна робота якогось столяра. Але ні.

Альтанка була живою, росла просто з-під землі, тягнулася до неба й спліталася в нас над головою, утворюючи живу стелю, що захищала альтанку від снігу.

Просто під стелею літали світляки. Звісно, не звичайні. Ті просто не вижили б за таких низьких температур. Мабуть, це теж була магія, але я не була впевнена у тому, що наш супровід нас не почує, тому вирішила, що спитаю потім.

Залюбувавшись ними, я не одразу помітила, що Ліам став на одне коліно, й тримав у пальцях обручку з блакитним каменем, в якому ніби мерехтіли сніжинки.

— Меліссо, — ледь чутно промовив він.

Я відразу боязко озирнулася, щоб перевірити чи хтось не почув цього імені, та Ліам рішуче дивився мені просто в очі.

— Я знаю, ти не просила нічого з цього. Минуло не так багато часу, й усе це, мабуть, лякає тебе, але я хочу, щоб ти знала, що я не шкодую. Знаю, це егоїстично, але радий, що ми зустрілися. Радий, що пізнав тебе. І радий, що саме ти станеш моєю дружиною. Бо я не обрав би на цю роль нікого іншого. І я зроблю усе, щоб ти про це не пошкодувала. Але я хочу спитати в тебе… Чи ти хочеш вийти за мене?

Якийсь час я просто стояла, гадки не маючи що відповісти? Як реагувати?

Це був луже милий та романтичний жест, але я не розуміла навіщо він це зробив. Я ж бо однаково не маю вибору. Навіть якби я раптом влаштувала істерику, як Лісса, нічого не змінилося б. Нічогісінько.

Та, певна річ, я не збиралася принижуватися. Чи принижувати Ліама.

Я вже казала раніше, що він заслуговує на краще, і я справді так думаю. І, коли ми вже обидва застрягли у цій ситуації… Найкраще, що ми можемо зробити, це підтримати одне одного, наскільки це можливо.

Тож я всміхнулася, дивлячись на, мабуть, найчарівнішого чоловіка у моєму житті, й тихо промовила:

— Так.

Мої пальці лягли у його теплі долоні, та Ліам не зводив з мене очей. Здавалося, ніби він боявся кліпнути, ніби я можу зникнути.

Якби ж то…

Звісно, я вже відплакала своє, і той факт, що я залишуся тут, вже не здавався мені вироком. Я починала шукати переваги у всьому, що сталося, у всьому, що оточувало мене в цьому новому світі, хапатися за них, ніби за рятівну мотузку.

Людина здатна звикнути до будь-чого. Навіть до гірших умов. Мої ж… Цілком можна було назвати чудовими. Якби не ризик довічного увʼязнення в підвалах королівського палацу, якщо мене викриють.

До повернення Ліама я встигла допитати привид Дмитра про багато речей. Наприклад як так вийшло, що він помер таким молодим, хоча його перетворили на ельфа, щоб подовжити його життя.

Відповідь виявилася достобіса простою.

Він помер не за природних умов. Його вбили.

Вбила, щоправда, не королівська родина, а хтось наближений, посвячений у таємницю. Хтось, хто вирішив, що знання Дмитра надто небезпечні, щоб вийти за межі холодних камʼяних стін.

На жаль, він не знав хто саме. І не дізнався досі, хоча, Боги свідки, він шукав відповіді. Не лише заради себе, а й заради тих, хто прийде після нього.

Від нього я дізналася, що ми — не єдині потраплянці у цьому світі. Про більшу частину тих, хто потрапив до королівського підземелля, ніхто і ніколи нікому не розповість, але там і досі були люди… І не лише вони.

Дмитро припускав, що сюди потрапляли створіння з багатьох світів, не лише нашого. Не всі вони мали звичний вигляд. Були навіть створіння, схожі на іншопланетян з ніби-то документальних фільмів.

На жаль, чи на щастя, королівська родина не з усіма зуміла встановити контакт. Проблема була не в мові, адже ми з Дмитром якось розуміли усіх навколо. Ніби наш мозок якось автоматично адаптувався до змін.

Та деякі створіння просто не мали змоги спілкуватися у той самий спосіб, що й ми.

До декого з них довірені люди королівської родини змогли знайти підхід. Що ж до інших… Тих, хто не був корисним, вони не тримали. Але й не відпускали. Вони просто зникали.

Я також намагалася розпитати Дмитра про те, як він опинився в цьому світі, й виявилося, що його напоїли у якомусь барі багато років тому, коли він повернувся з армії, й чоловік, з яким він там познайомився, визвався відвезти його додому.

Дмитро був не зовсім при собі, коли це сталося, й про свою сумну долю дізнався аж наступного ранку, коли його прийняли за когось, ким він не є. Його називали іншим імʼям. І, звісно, місце, в якому він прокинувся, не було його домом.

Та, на відміну від мене, він не зміг приховати свого походження. Бо людина, якій він відкрився в момент розпачу та розгубленості, особисто написала листа королю, й того ж дня його забрали.

Якби на місці Ліама був хтось інший, можливо я теж зараз була десь глибоко під землею. Можливо навіть мертва.

Я сподівалася, що він не побачить цих похмурих думок в моїх очах. Принаймні не тоді, коли Ліам вдягав обручку на мій палець.