11.4

— Ліаме? Усе гаразд? — Мелісса зазирнула мені просто в обличчя, і я глитнув, змусивши себе взяти себе в руки.

— Так, я… Кхм, ти готова?

Вона кивнула. З-поза її спини показалася Юмі, повертаючи мене до реальності.

Так, оскільки ми досі не одружені, їй потрібен супровід. Тобто хтось крім королівських гвардійців, що чатуватимуть неподалік, щоб нас не зжерли.

Дуже романтично.

Я відчув, як хвилювання повертається, заважає дихати, думати.

Зберися! — сказав я собі, — Ти мусиш зібратися. Інакше це освідчення перетвориться на катастрофу!

А відтак я підставив їй лікоть, і ми покрокували до виходу з палацу, просто до королівських мисливських угідь.

Офіційно вони вважалися закритими для будь-кого, хто не отримав особистого дозволу від Його Величності, тож ми не мали нарватися на інших мисливців.

Доріжку для нас завчасно розчистили за королівським наказом, тож нам не доводилося продиратися крізь кучугури. Для мене, звісно, це не було б проблемою, та Мелісса… вона менша, і, зізнаюся, жіноче взуття на вигляд геть не таке зручне, як чоловіче.

Та, завдяки Його Величності, нам можна було цим не перейматися.

Ми повільно крокували під кронами дерев, тоді як Юмі та королівські гвардійці трималися на невеликій відстані — достатній, аби дати нам ілюзію усамітнення, й водночас щоб мати змогу втрутитися при перших ознаках небезпеки. Я тримав її під лікоть, насолоджуючись тими дрібками близкості, які дозволяв етикет.

День був безвітряний. З усіх боків нас оточували засніжені дерева, де-не-де вкриті бурульками, що сяяли на сонці, ніби дорогоцінне каміння.

— Тут таке чисте повітря… — тихо промовила Мелісса, розглядаючи краєвид, — Так легко дихається.

— Ми зможемо гуляти у лісі неподалік від маєтку, коли повернемося. Якщо ти захочеш.

Вона жартома вигнула брову й трохи нахилила голову.

— Хіба Ваша Світлість має час на прогулянки?

— Я знайду час на свою дружину, — я казав цілком серйозно. Хоча, звісно, роботи завжди було забагато, і я розумів, що це навряд зміниться, навіть коли зійдуть сніги.

Мелісса похитала головою, та на її обличчі однаково світилася посмішка, ніби останній промінь сонця.

​​— Тобі не варто жертвувати роботою заради мене, що подумають люди?

— Що я кохаю свою дружину?

Ці слова вирвалися в мене раніше, ніж я обміркував те, чи готова вона їх почути. Мабуть, ще зарано, — подумав я, коли кутики її губ ледь-ледь опустилися. Звісно, минуло лише кілька днів.

Так, ми поцілувалися, але в її житті за короткий час відбулося стільки змін… Вона і без того змушена прийняти наше невідворотнє одруження і тягар печаті. Тиснути на неї ще й у цьому плані було б неправильно.

— Так, можливо саме так вони і подумають, — мʼяко додала Мелісса, відводячи погляд. Її увагою знову цілковито заволоділа природа, й між нами запанувала ніякова тиша.

Якимось чином моє невчасне зізнання усе погіршило, ускладнило, повернуло напругу, що від неї дівчина, здавалося, не знала куди подітися. І раптом моє рішення освідчитися їй просто сьогодні й зараз вже не здавалося такою романтичною ідеєю.

Що, як у цьому вона відчує тиск? Що, як їй стане незручно? Що, як вона подумає, що я вимагаю від неї взаємності?

Звісно, я б хотів цього. Щоб вона поділяла мої почуття. Та я не хотів, щоб Мелісса сприйняла це неправильно. Не хотів усе зіпсувати.

Так я боровся із собою, аж до самої альтанки, прихованої в самому серці лісу.

Помітивши її, Мелісса ненадовго застигла, не зводячи погляду з таємничого сплетіння дерев. Минула майже хвилина, перш ніж з її рота знову вирвалася хмаринка пари — ознака того, що вона досі дихає. Очі дівчини сяяли від захвату.

Вона повільно підступила до альтанки, нерішуче торкаючись скручених та неприродно вигнутих стовбурів пальцями, повела ними засніженою корою.

— Це неймовірно… — тихо прошепотіла Мелісса. ЇЇ голос тремтів від захвату, коли вона повернулася до мене, — Як це зробили? 

Я всміхнувся від її щирої реакції.

— Точно ніхто не знає, це було надто давно. Подейкують, це робота одного мандрівного стихійного мага, що вирішив таким чином віддячити королівській родині за гостинність. Відтоді в цій альтанці освідчувалися покоління королів.

— Це… Вражає, — щиро зітхнула вона, не відводячи погляду від живої споруди, що з роками лише росла та кріпла.

— Шкода, що ми не потрапити сюди весною, коли її охоплює цвіт... Це неймовірне видовище. Коли дує вітер, пелюстки квітів падають донизу, ніби лапатий сніг... Хочеш увійти?

На обличчі Мелісси відбилася суміш захвату, сумніву та щирого занепокоєння.

— Звісно! Але хіба нам можна? Якщо це таке важливе місце, сюди, мабуть, можна заходити не всім…

— Так і є. Але мені вдалося отримати дозвіл.

Дівчина просяяла.