11.3

❄

Звісно, я вже робив Ліссі пропозицію. Враховуючи угоду, що уклали наші батьки ще багато років тому, це було чисто формальною справою. Данина традиціям, не більше.

Вона цього не хотіла, але мусила її прийняти. Я просто виконував свій обовʼязок.

Але з Меліссою… Усе було інакше.

Я справді хотів, щоб усе було романтично. Щоб вона побачила і відчула, що я не хочу, щоб наш шлюб був простою формальністю. Що я готовий на все, щоб вона почувалася коханою і бажаною. Щасливою.

Можливо це було трохи егоїстично з мого боку. Адже вона сама казала, що не мріяла про шлюб, чи сімʼю.

Що ж, можливо я егоїст, і нічого не можу з цим зробити. Або ж стану кращим заради неї.

Коли я переповів королю про свої плани, й запросив дозвіл на прогулянку в королівському лісі, той проковтнув здивування, й на його обличчі зʼявилося схвалення.

— Нарешті наважився завоювати серце своєї норовливої нареченої?

— Не буду приховувати, Ваша Величносте, можливо раніше я ставився до цих заручин і шлюбу занадто легковажно. Але більше цього не буде.

— Добре, ви отримаєте мій дозвіл на відвідування лісу. Але вам знадобиться супровід. Зрештою, там повно монстрів та диких тварин.

Я й не думав сперечатися. Жодне усамітнення не варте ризику безпеці.

— Звісно, Ваша Величносте, — я вклонився, виказуючи повагу.

— Дай знати слугам, якщо буде потрібно ще щось. Я ж правильно зрозумів, що ти збираєшся відвезти її до того місця?

— Так, Ваша Величносте, з вашого дозволу. Мені б хотілося зробити цей день справді романтичним.

Король всміхнувся, ніби сам згадував, як робив пропозицію королеві багато років тому. Зрештою, він зробив це в тому самому місці. В самому серці лісу, де дерева сплітаються між собою, утворюючи живу альтанку. Подейкують, це зробив один дуже обдарований стихійний маг, як подарунок королівській родині за гостинність.

Король задумливо погладив підборіддя, а тоді знову всміхнувся.

— Дуже добре, Ліаме. Щасти тобі сьогодні.

Я низько вклонився.

— Дякую, Ваша Величносте.

❄

— Ти запрошуєш мене на прогулянку?

Мелісса вражено кліпнула, на мить відірвавшись від вже третього підручника за останні дні. Її брови виразно вигнулися. Вона напрочуд швидко читала, ще й так сконцентровано, що могло минути півгодини, перш ніж помічала, що я в кімнаті.

Мені подобалося спостерігати за нею. Шукати відмінності від Лісси на її обличчі. У міміці, у нахилі голови, тому, як вона тримала книгу.

Те, що могло іншим здатися дрібницею, чимось незначним, для мене було чимось чарівним, особливим. Я не міг відвести від нею погляду. Я не міг дихати. Моє серце билося так, ніби хотіло впасти до її ніг, і раптом я відчув, як мені пересохло у роті. Та однаково змусив себе промовити:

— Так, запрошую.

Я не мав би аж так хвилюватися. Це не було моєю першою прогулянкою з жінкою, і точно могло викликати в Мелісси якісь підозри щодо моїх планів. Та, навіть якщо вона щось зрозуміла тієї миті, залишила ці думки при собі.

Вона уважно поглянула на мене та всміхнулася, відклавши підручник на край канапи, й погодилася.

В мене спітніли долоні.

Цього ніколи раніше не траплялося. Я завжди був спокійним, врівноваженим, зібраним. Я намагався робити усе бездоганно, особливо зараз, коли збирався зробити їй пропозицію. Але виявилося, що навіть такий як я може шарітись, хвилюватись, і поводитися жалюгідно підозріло, ніби якийсь злодюжка-початківець.

Кілька разів, коли я крадькома поглянув на неї, мені здалося, що вона заледве стримується, щоб не розсміятися. Я був готовий вирядитися у блазня, щоб таки змусити її це зробити.

Але не сьогодні.

Сьогодні усе мало бути ідеальним.

— Тоді мені, мабуть, знадобиться трохи часу, щоб підготуватися, — промовила Мелісса.

А відтак я притулися спиною до стіни і став чекати. Я чекав і чекав, водночас жадаючи, щоб вона закінчила якомога швидше, і нажаханий перспективою того, що от-от мало статися.

Я збирався освідчитися їй. Справді попросити її руки, так, ніби в нас обох є вибір. Бо, навіть якби він в мене був, я не обрав би іншого шляху. Хіба, можливо, дав би їй трохи більше часу.

Мелісса заслуговувала на це. Вона заслуговувала на весь час цього світу. Але все, що я міг дати їй зараз — це ця прогулянка. Право сказати мені “так”, або відмовити. Нехай це ні на що не вплине. Нехай нас однаково одружать, я хотів, щоб вона знала, що для мене важлива її думка, її почуття.

Й передусім важлива вона.

Дуже важлива.

Можливо частково це було через звʼязок між нами, через магію, однак Мелісса була такою чудовою, сильною, розумною, цілеспрямованою… Нею було неможливо не захоплюватися.

Я знав, глибоко в серці, якби ми зустрілися за інших умов, якби не опинилися у цих заручинах, з печаткою, що лише посилює цей звʼязок, я однаково закохався б в неї. Я не зміг би забути її. Не зміг би викинути зі своєї голови та серця.