11.2

— Як минуло чаювання?

— Це… Було не найприємнішою подією з мого потрапляння, — визнала вона, — Лісса наламала дров. Боюся, щоб змінити думку двору, доведеться докласти чималих зусиль.

Мелісса намагалася звучати легковажно, та все ж я відчув, як її голос тремтів від хвилювання.

— Що сталося? Вони тебе скривдили?

Я напружився, відчуваючи, що зроблю неможливе, якщо вона скаже "так".

Та Мелісса лише заспокійливо торкнулася моєї руки й похитала головою.

— Нічого такого. Справді. Просто... Лісса не поводила себе при дворі належним чином. Чи з тобою.

Вона відвела погляд, ніби не могла наважитися розповісти мені про щось, тоді заплющила очі й зітхнула.

— Я... Гадаю буде краще, якщо ти дізнаєшся це від мене, а не деінде.

— Що таке? — спитав я.

— Боюся що Лісса не дуже дбала про твою репутацію. Чи свою. Чи бодай чиюсь.

Мені це не подобалося, геть зовсім, однак я змусив себе спокійно кивнути в очікуванні, коли вона продовжить.

— Річ у тім... Я дізналася, що у палаці усі роблять ставки щодо того, як я спробую зірвати це весілля, — Мелісса промовила це так швидко, підозрюю, щоб не дати собі часу передумати, — І я, ніби-то, теж зробила ставку. Тобто Юмі.

Після цих слів я вже не міг приховати своєї розгубленості.

— Он як? — попри огидне відчуття, що охопило мене зсередини, мій голос був рівний. Спокійний.

Мелісса закусила губу й кивнула. Та, якщо чесно, вигляд вона мала геть не винуватий. Ну, хіба трішечки.

— Я поставила на те, що поводитимусь порядно, — гмикнула вона, — не сама, звісно, довелося змовитися з Юмі. Та, підозрюю, після весілля скарбниця нашої сімʼї чимало поповниться.

Те, як вона промовила це, змусило моє серце пропустити удар.

Я мусив би поводитися стриманіше. Подбати бодай про часткове дотримання етикету. Однак, дивлячись на Меліссу, коли вона промовила це з такою усмішкою…

Я подався уперед, повільно й рішуче, та вчасно зупинився, не збираючись робити нічого проти її волі. Стоячи перед її канапою, я дивився в її очі та на її губи, міркував над тим, як сильно хочу її поцілувати.

— Нашої? 

Мій голос був хрипкий настільки, що я заледве впізнав його.

Мелісса знітилася, її щоки помаковіли, й вона відвела погляд, ніби вже не була впевнена у тому, що сказала усе правильно.

— О, так, я… Ем… Подумала, оскільки ми одружимося, це буде правильно. Вибач, якщо я перетнула межу… І за ставку. Я не думала що тебе це образить, і… Ти що, смієшся з мене? — обурено спитала вона.

Мої плечі тремтіли, я затулив рота долонею, намагаючись не сміятися вголос, та усе було марно.

— Вибач, — винувато відізвався я, — Ні, я не проти, просто трохи здивований. Не думаю, що Лісса додумалася б повернути це на користь для себе.

— То ти не проти? — Мелісса вражено кліпнула.

— Ти поставила на те, що вийдеш за мене заміж, і вигадала як заробити грошей, у ситуації, в якій будь-яка інша леді краяла б цей палац на чому світ стоїть. Як я можу ображатися на таку геніальну жінку? 

Вона завмерла, тоді кліпнула знову, розтулила рожеві губи, й подалася уперед. Її руки ковзнули моїми плечима, тонкі пальці зарилися у моє волосся, й ми поцілувалися, перш ніж я встиг спитати чи вона впевнена у тому, що хоче цього.

Реакція тіла була миттєвою. Здавалося, ніби моя кров вмить перетворилася на рідкий вогонь, розпалюючи й підкоряючи мене, змушуючи притискати її ближче, й схвально гарчати, коли вона відповідала мені тим самим.

Це було… Не схоже на будь-що з того, що я відчував раніше. Ніби світ навколо раптом втратив свої кольори, а вона стала ще яскравішою, бажаною, прекрасною, мов зірка серед ночі.

Я ледь не втратив контроль. Ледь не перейшов межу, і оговтався лише тоді, коли мої пальці ковзнули її ребрами та ледь не піднялися вище.

Заціпенівши, я стиснув щелепи майже до болю, та змусив себе прибрати руки.

Це було практично фізично боляче. Нестерпно. Я нічого не хотів так сильно, як продовжити те, на чому ми зупинилися. Але мусив зупинитися, бо, вочевидь, Мелісса не була на це здатна.

Магія діяла на неї. Вона діяла на нас обох, проте я прожив із нею усе своє життя, й міг їй противитися. Мусив.

— Пробач, мені не варто було… — хрипко прошепотів я.

Мелісса облизала губи, дивлячись на мене, мов у напівсні, і від цього її погляду я розпачливо застогнав, відчуваючи, як мене знову охоплює жаром.

— Ти не мусиш перепрошувати. Я сама тебе поцілувала, — зрештою спокійно зауважила вона. І, прокляття, це було правдою, але від цього не легше, — Це лише поцілунок. І, навіть якби щось сталося, ми достатньо дорослі та заручені, щоб дати цьому раду.

Ох, вона справді випробовує мене…

— Меліссо… — я хрипко видихнув в її волосся, пʼяніючи від солодкого запаху, схожого на печені яблука, — Правила…