РОЗДІЛ 11

Ліам

Я планував повернутися до Мелісси якомога швидше, однак в Його Величності були інші плани на мене.

Щойно її забрали на чаювання з королевою, по мене прислали іншого слугу, що повідомив, що король чекає на мене в залі для нарад. Він доручив мені перевірити звіти інших аристократів, щоб запевнитися у тому, що ніхто з них не несе провини за кризову ситуацію, в якій опинився народ королівства, та обміркувати шляхи вирішення цієї проблеми.

Для мене навіть виділили окремий кабінет, щоб було зручніше, і загалом я не мав нічого проти того, щоб допомогти. Попри невеликий досвід, я непогано порався зі звітністю та організацією, проте… Я не міг подолати тривожне відчуття через те, що Мелісса залишилася сама, серед людей, що раді випробувати її. Спровокувати.

Звісно, враховуючи її ситуацію, вона непогано трималася. Навіть чудово. Проте я обіцяв бути поруч. Я хотів бути поруч. І неможливість піти та перевірити як вона була майже фізично нестерпною.

Поринувши у роботу, я без кінця поглядав на годинник та у вікно. Гадав чи чаювання вже закінчилося? Чи усе минуло добре? Наскільки нестерпною була королева і її фрейліни, гадаючи, що вона — це Лісса?

Через це я постійно відволікався, та зрештою зрозумів, що так лише відтягую зустріч із Меліссою, тож змусив себе сконцентруватися та поринути у роботу.

Я казав собі, що вона впорається. Вона розумна, сильна, і з нею Юмі, що, у нашому випадку, чималий плюс.

І потонув у паперах.

Їх було чимало. Більше, ніж я очікував. Здавалося, ніби Його Величність не займався цим… Мінімум півроку.

Звісно, це зухвале припущення мусило залишитися глибоко всередині мене, якщо я не хотів, аби король наказав своєму кату відтяти мені язика… Або голову.

І все ж, справи в королівстві йшли кепсько. Гірше, ніж можна було собі уявити.

Зима завжди була важким періодом. Холод, неврожай, ускладнене перевезення вкрай важливих товарів, котрих завжди виявлялося замало, навіть попри спроби запастися. Худоба мерзла та вмирала від браку корму. Люди хворіли й голодували.

Це завжди було сезоном виживання. Викликом. Не лише для мене та моїх людей. Геть для всіх.

Але те, що я побачив у звітах…

Підвищені податки для орендарів, практично вбивчі, проте те, що з них закупили, навіть близько не відповідало реальним потребам людей. Їм бракувало їжі, ліків та навіть вугля для обігрів домівок. Їх покинули у нелюдських умовах на поталу негоді та голоду. І все через байдужість, жадобу чи дурість?

Важко було сказати. Однак я був розлючений. Такий розлючений чужою безвідповідальністю, що заледве стримувався, аби не написати Його Величності лист-пораду щодо того, як слід вчинити з такими лордами.

Бажано привселюдно, аби надати приклад для їхніх наступників.

Та я знав, що судити — не моє право, як і давати непрохані поради Його Величності. Тож я стиснув губи, й взявся за перо. Мені належало багато написати.

Минуло кілька годин, перш ніж я нарешті підвівся з-за столу, розділивши звіти та власні зауваження й коментарі на рівні стопки. Пізніше, я знав, їх заберуть та передадуть Його Величності, відзвітувавши про те, о котрій я закінчив. Ймовірно, завтра король знову викличе мене до себе, однак зараз…

Я поспішав повернутися до наших покоїв та сподівався, що Мелісса вже там, і ми зможемо поговорити.

Юмі зустріла мене у вітальні. Дівчина сиділа на канапі й читала одну з улюблених книжок Лісси, яку Мелісса навіть не відкривала.

Помітивши мене, служниця ледь не підстрибнула, тоді підхопилася, досі стискаючи книгу у руці так, щоб її вказівний палець правив їй за закладинку, й схилила голову.

— Ваша Світлість! Ви повернулися!

— А М… Лісса? — вчасно виправився я.

— Пані повернулася з чаювання Її Величності кілька годин тому, й відтоді не виходила зі своєї кімнати.

Я кивнув, відчуваючи, як мене накриває полегшення.

— З нею усе добре? Вона не здавалася засмученою?

Юмі ніяково потупила погляд.

— Не впевнена, що мені варто обговорювати це з вами, Ваша Світлосте. Краще спитайте пані самі.

Так, мабуть, так буде краще.

— Дякую, Юмі, ти можеш повертатися до читання.

— А супровід? — в очах дівчини зʼявився докір, та я на нього не зважав.

— Ніхто не дізнається. Ти про це подбаєш, адже так?

— Звісно, Ваша Світлість, — вона покірно схилила голову, хоч і не була згодна.

Юмі мала рацію, ці наші зустрічі та розмови без супроводу, йшли всупереч етикету, та я не міг дозволити комусь, нехай навіть їй, почути те, що ми з Меліссою обговорюємо наодинці.

“Брехун, — єхидно зауважив внутрішній голос, — Ти просто хочеш побути з нею наодинці”.

Так, і це також.

Зупинившись перед дверима до кімнати Мелісси, я постукав, й дочекався відповіді.