10.4

Тепер, згадуючи те, як Ліам наполягав на тому, що нам слід обговорити щось, повʼязане зі шлюбом, я краще розуміла його схвильованість.

Подовжити життя, стати ельфійкою… І це, підозрюю, лише верхівка того айсбергу, на який натрапив мій “Титанік”.

Після такого було важко втримати спокійний вираз обличчя. Але я мусила опанувати себе. Я не могла видати хто я.

— Звісно знаю. Я ж не дитина, — спокійно промовила я, — А от звідки тобі відомо, що я заручена з ельфом?

— То ж про це увесь палац гуде, — пирхнув Дмитро, від чого його темні напівпрозорі кучері трохи впали на чоло, — леді-бунтівниця.

Я вигнула брову, здивована раптовим прізвиськом.

— Це так мене називають?

— Егеж, про тебе ходить не дуже добра слава, — гмикнув він, склавши руки на грудях, — Звісно, пошепки. А в мене тут не дуже багато розваг, як і співрозмовників.

Це було… Цікаво. Трохи скандально, але цікаво, і я мала думку, як використати привида собі на користь.

— І про що ще пліткують у палаці? — спитала я, поклавши підручник собі на коліна. Привид подивився на мене з сумішшю цікавості та сумніву.

— Не впевнений, що всі чутки тобі сподобаються. Тебе тут не дуже люблять.

Якби я була справжньою Ліссою, ця заява могла б викликати в мене сум або обурення. Та, оскільки я сама постраждала від дій дівчини, і мала певні уявлення про її характер, слова привида мене геть не здивували.

— Подивимось, ну то що? Чи ти радше обереш згаяти, можливо, свій єдиний шанс попліткувати?

Не кожного, звісно, можна назвати пліткарем. Однак цей привид вочевидь зголоднів до спілкування. Байдуже наскільки ти відлюдник, за кілька років самотності в будь-кого накопичиться те, що він захоче комусь розповісти.

— Ти дивна, — гмикнув він, — Інша на твоєму місці вже б скрикнула: “Та як ви смієте?!” — голос Дмитра став високим, ніби він намагався зобразити жінку. Вийшло трохи недолуго, та я це не коментувала.

— Ну я ж бунтівниця, — зауважила я, — То що цікавого ти можеш розповісти?

Привид ненадовго затримав на мені довгий задумливий погляд, здавалося, ніби в його голові крутяться коліщатка, та, хай яких висновків дійшов Дмитро, він зі мною ними не ділився.

— Крім найбільшої таємниці королівської родини, що стосується іншосвітців? — гмикнув він, — Навіть не знаю з чого почати…

— Почнімо з того, що стосується мене та мого нареченого, — запропонувала я, намагаючись ігнорувати нервове тремтіння від іншої, важливішої інформації, котру Дмитро вивалив на мене трохи раніше. Як ото про те, що, якщо королівська родина дізнається хто я насправді, вони мене не вбʼють. Просто навічно зачинять у своєму підземеллі, і я більше ніколи не побачу сонця. Звісно, за умови, що зможу бути їм корисною, і мене не заморять голодом до смерті.

Погодьтеся, це доволі моторошно.

Тобто, так, публічна страта — це жахливо, але повільна смерть від голоду та спраги, знаючи, що ти ніколи не побачиш сонця… Що ж, тепер я по-справжньому нажахана.

І мені точно не завадить відволіктися на палацові інтриги і плітки, поки я не зомліла.

— Що ж, гаразд, — зітхнув привид, — Почнемо з того, що ніхто не повірив у те, що ти дійсно змирилася із цим шлюбом, і майже кожен у цьому палаці ставить на свою версію того, як ти зіпсуєш це весілля.

— Справді? — я вигнула брову, вишкірюючись, попри роздратування, — І великі ставки?

— Величенькі. А що, теж хочеш поставити?

Це, насправді, чудова ідея. От тільки, якщо поставлю сама на себе, це точно занепокоїть інших учасників суперечки.

— Гадаю, моя служниця із цим впорається, — гмикнула я.

Знаю, в Ліама є гроші, і в Лісси, мабуть, є якийсь посаг для шлюбу, та було б непогано мати трохи власних накопичень. Та й, впевнена, Юмі також гроші не завадять.

— Тоді їй краще звернутися до королівської розпорядниці, вона збирає ставки та передає їх Її Величності.

— То королева також бере участь? Можливо ти навіть знаєш на що вона поставила?

— На твою втечу. Ну, спробу втечі. Звісно, ніхто у палаці не дозволить саботування такого важливого весілля.

— Через ті делегації? Невже вони справді поставляться до Ліама інакше тільки через те, що він одружений? Ніби це важливіше за все, що він зробив для своїх людей…

— Це тебе обурює? — привид здавався здивованим і зацікавленим водночас. Мабуть, не варто було цьому дивуватися, враховуючи чутки, що ходили палацом.

Цікаво, чи Ліам вже чув про це? Сподіваюсь ні.

Звісно, він знав, як Лісса до нього ставилася. Знав, як вона вчинила, аби тільки не бути з ним. Але знати це, і розуміти, що тебе виставили на посміх перед усією аристократією… Трясця, чим вона тільки думала?

Втеча, витівки вдома — це одне, але відкрито зневажали того, хто опинився в такій самій пасці, як і ти сама?

— Мені це не до вподоби, — визнала я.

— Що ж, — Дмитро відхилився, — В тебе дуже дивні прояви турботи до свого нареченого, як на ту, що готова жабу зʼїсти, тільки б не виходити за нього заміж.