10.3

Взагалі-то, я не з лякливих. Не боюся темряви чи павуків, і навіть оформлення податків.

Але, коли ти впевнений, що один в кімнаті, а тоді раптом чуєш незнайомий чоловічий голос неподалік, хочеш-не-хочеш, а підстрибнеш з переляку.

Так і сталося. В мене заледве підручник з рук не випав, коли я заозиралася в пошуках небажаного гостя, й побачила привида, що причаївся за моєю спиною, позираючи у книгу.

Чому я вирішила, що він привид?

Ну, почнемо з того, що він був напівпрозорий та сяяв, мов святкова ілюмінація.

На щастя, він був не схожим на привидів з фільмів жахів, що усюди зʼявлялися зі страшними слідами насильницької смерті. Не те щоб я їх багато дивилася… Це, зрештою, також марна трата часу.

Ні, незнайомець не був страшним. Навпаки, його навіть можна було назвати привабливим. Зважаючи на гострі вуха, припускаю, він був ельфом, на вигляд йому було років тридцять, не більше, та хто їх, ті магічні народи, насправді розбере?

Я навіть досі не впевнена скільки років Ліаму…

— Ви хто? — спитала я.

Брови привида вражено вигнулися. На мить примарні очі збільшилися, ніби його здивувало те, що я до нього звернулася, а тоді він спитав:

— Ти що, мене бачиш? І чуєш?

Голос привида звучав недовірливо, із неприхованим сумнівом. Він навіть підозріло примружився, й помахав долонею перед моїм обличчям, доки я не буркнула, ледь тамуючи роздратування:

— Ви не могли б так, будь ласка, не робити? Я чудово вас бачу. А це дуже дратує.

— А щоб мене гепнуло! — вилаявся привид, шарахнувшись від мене, — Справді бачить і чує!

— І досі тут, — похмуро додала я, — Тому не варто говорити про мене так, ніби мене тут немає.

Насправді я нервувала. Не могла не нервувати, бо привиди не назвеш звичним явищем у моєму житті. Та й ця раптова поява… Збентежила та налякала мене. Та вирішила, що показувати цього аж ніяк не можна.

— Так, звісно, вибач, — раптом зніяковів він, — просто я тут вже бозна-скільки літаю, а досі ніхто не відчував моєї присутності, крім тварин. Я Дмитро.

Привид простягнув було руку, певно за звичкою, а тоді ніяково прибрав її, згадавши, що я не зможу її потиснути.

— Дмитро? — перепитала я.

— Так, знаю, не місцеве ім’я… М’яко кажучи, — буркнув чоловік, — Ти, мабуть, чула, що багато років тому тут, в палаці, з’явився гість з іншого світу?

Я кивнула.

— Ну… Це був я, один з перших. Принаймні так мені казали.

— Один з перших… То це ти той іншосвітянин, що намагався захопити цей світ?! — я примружилася, вдивдяючись в його обличчя і, що важливіше, гострі ельфійські вуха, котрих аж ніяк не могло бути в людини з мого світу.

Привид скривився, удаючи, ніби чистить свій костюм від пилу.

— Я й забув, що вони вигадали для всіх цю нісенітницю, — пирхнув він.

— Вони? — перепитала я, стискаючи закритий підручник.

Дмитро пояснив:

— Королівська родина, — він закотив очі, — Чи ти справді віриш, що один іншосвітянин без зброї, магії та базових знань про цей світ міг його захопити?

Це… дійсно звучало досить дивно, визнаю. Хоча в історії було повно прикладів, як тирани приходили до влади.

— Але… навіщо їм брехати?

Дмитро пирхнув, ніби його смішила моя наївність, а тоді промовив:

— Щоб ніхто не ставив незручних питань. Я потрапив у цей світ просто з корпусу свого університету. Після чого мене оголосили ворогом цього світу й заявили, що позбудуться. Стратять без свідків задля безпеки цього світу. Звісно ж, це була брехня. Натомість мене зачинили у королівському підземеллі.

Помітивши моє сумʼяття, привид кривувато всміхнувся, й повернувся до мене боком, проглядаючи стопку з підручників, яка стояла на підвіконні. Його погляд ковзав корінцями, й, відверто кажучи, було важко зрозуміти схвалює він мій вибір чи засуджує.

— Я був інженером. У рідному світі, — пояснив він, — Королівська родина швидко дотумкала, що в людини з іншого світу можуть бути знання, про які вони навіть не мріяли. І, звісно, в першу чергу вони хотіли запевнитися у тому, що ці знання не дістануться іншому королівству. Тож… Відколи я опинився у підземеллі, я зрозумів, що вони зроблять усе, щоб я ніколи з них не вийшов. А тоді… Змусили працювати на них.

— І ви погодилися? — похмуро спитала я.

Привид знизав плечима.

— В мене не було особливого вибору. Я мусив дати їм щось корисне, якщо не хотів потримати від спраги та голоду. Вони б зробили так, аби я благав їх, щоб мені дозволили прислужитися. Бути корисним, — він скривився, не приховуючи огиди, — Тож… я дав їм те, чого вони хотіли. Принаймні спочатку. Як думаєш тут зʼявився водопровід та каналізація?

— Твоя робота?

Дмитро кивнув, не приховуючи гордості.

— Хоча мене невимовно злить те, як легко я опинився на королівському повідку, важко не пишатися тим, як змінив цей світ на краще.