9.3

Та, якщо Її Величність цього забажає, я не зможу уникнути їхньої розмови.

— Дякую, Ваша Величносте. Ми дуже цінуємо вашу турботу, — щойно вечеря закінчилася, Мелісса схилила голову на знак пошани, і ми нарешті були вільні… Аж до наступного ранку.

Та на серці в мене був тягар.

Коли ми опинилися в суміжній кімнаті, Мелісса збиралася піти до себе, щоб відпочити, та я її зупинив.

— Зажди, будь ласка. Вибач, знаю, ти втомилася, та нам треба поговорити. Наодинці.

Я виразно поглянув на Юмі, Мелісса кивнула, і служниця пішла, повідомивши, що підготує для неї ванну та ліжко.

— То що ти хотів обговорити? — спокійно спитала вона. Занадто спокійно. Здавалося, з неї викачали усі емоції.

Я не міг її винуватити. Кожен справляється з переживаннями та розчаруванням так, як може. Але я хвилювався.

— Для початку давай присядемо? — запропонував я, кивнувши на диван. Вона не сперечалася, знову, ніби була готова прийняти й виконати будь-який наказ.

— Якщо ти про те, що я сказала там, в залі…

— І про це також, — тихо визнав я, — Весілля не мало статися так скоро.

Мелісса байдуже знизала плечима.

— Воно однаково сталося б. То чи не однаково коли? Цими вихідними чи за місяць — нічого не зміниться. Ти не мав причин відмовляти королю. Це було нерозумно.

— Хіба? — мій погляд потемнів, і лише на мить мені вдалося викликати в неї сумʼяття, та Мелісса швидко опанувала себе, повернувши собі маску спокою.

— Звісно.

— То ти готова стати моєю дружиною? До звʼязку, що закріпиться між нами назавжди? — я зірвався, хоч і обіцяв собі цього не робити. Їй була потрібна моя підтримка. Впевненість. Та натомість… Я тільки її розгнівав.

— Звісно, що ні!

Це сталося. Крига тріснула, давши волю палким почуттям, які вона намагалася притлумити, заховавши глибоко всередині. Її погляд став пекучим. Скинувши підборіддя, вона з викликом подивилася на мене.

— Я налякана, хай йому грець! Я там, де не мала б бути, застрягла, через якийсь звʼязок, якого навіть не розумію! Але це нічого не змінить! Мої бажання не мають жодного значення, інакше я зараз була б не тут!

Її очі заблищали від сліз. Щоки вкрилися румʼянцем від сорому та гніву, й в моїх грудях ніби щось обірвалося. Вона спробувала відвернутися, та я зупинив її, притиснувши до себе, й Мелісса схлипнула, ховаючи обличчя в мене на шиї.

— Пробач, — прошепотів я.

Мої руки гладили її спину та маківку, поки плечі Мелісси тремтіли.

Я б хотів захистити її від цього. Від страху перед королівською родиною та законом проти іншосвітців, від розчарувань. Від усього.

Та все, що я міг, це тримати її в обіймах, поки вона виплескувала на мене свій гнів та страх, а також сум через несправедливість.

— Я так втомилася… — ледь чутно промовила вона, — Втомилася бути сильною і вдавати, ніби все гаразд. Я так довго і важко працювала, і в мене усе забрали просто в одну мить, бо якісь дівчині це було зручно. І тепер я не маю вибору, я просто… В мене просто немає сил боротися, і мені так погано, і я не збиралася зриватися, бо я знаю, що це нічого не змінить, я просто… Просто не можу…

— Усе гаразд. Тобі не треба стримуватися поряд зі мною, — тихо прошепотів я.

— Дякую.

Я не був впевнений в яку саме мить вона задрімала в моїх обіймах. Та зрештою її схлипи змінилися повільним розміреним диханням.

Намагаючись не розбудити, я переніс Меліссу до її кімнати, й обережно поклав на ліжко, вкривши ковдрою.

Я мусив би залишити її після цього, але вона раптом розплющила очі та спіймала мене за руку.

— Не йди, будь ласка, — тихо попросила вона.

І я залишився. Ліг понад ковдрою, тримаючи її за руку, доки Мелісса знову не провалилася у сон… і задрімав поряд з нею.

Не знаю в яку мить це сталося, хто перший перетнув невидиму межу, та під ранок Мелісса обіймала мене, притискаючись до мене всім тілом, а наші ноги були переплетені.

Якби нас прийшли будити слуги короля, скандалу було б не уникнути. Та, на щастя, це був обовʼязок Юмі. Тож, коли дівчина, явно схвильована та знічена через цю компрометуючу ситуацію, розбудила нас, повідомивши про те, що за годину принесуть сніданок, я був спокійний. Знав, що вона точно не пліткуватиме. Принаймні за межами мого маєтку.

Це гарантував магічний контракт, що підписали усі мої люди.

Мелісса також була спокійна. Ніби її геть не хвилювало те, що хтось міг дізнатися про ніч, яку ми провели разом.

— Вам не варто бути такими необачними, — суворо промовила Юмі, — Якби вас хтось побачив…

— Ти б подбала про це, — відказав я, зробивши ковток ранкового чаю.

Дівчина відповіла мені холодним поглядом, та, певна річ, не заперечувала. Зрештою, я найняв її не лише за працьовитість… І Лісса також.

Юмі належала до збіднілого роду, відомого могутніми ментальними чаклунами. Тож була незамінною, особливо коли треба було приховати чергову витівку її пані.