8.3

❄

Я прокинулася десь пообіді, почуваючись виснаженою. В голові було порожньо. Не хотілося геть нічого.

Звісно, я не збиралася падати на підлогу й молотити руками й ногами, вимагаючи повернути мене назад, бо знала, що це не спрацює. Реальність така, що я залишуся тут, у світі, де викриття того, звідки я, може привести до трагічних наслідків. Тоді як Лісса, що зруйнувала усі мої надії та сподівання, отримає те, чого хотіла. 

Просто чудово.

Я ненавиділа апатію. Востаннє я відчувала щось схоже після похорону батька, і відтоді не провела жодного дня, плюючись у стелю. Та, схоже, сьогодні я саме цим і займатимусь.

За сніданком Ліам повернув мені записник. Сказав, що я забула його на столі.

Я подякувала йому, тоді вирвала усі сторінки, що встигла списати, й спалила над свічкою. Юмі здавалася наляканою через мою поведінку, і мені було шкода, та я не могла їх залишити. Я знаю, на що це схоже, та це не було істерикою чи сліпою люттю. Тепер, коли я знала, що це не мало сенсу, вони були лише небезпечним доказом того, що я іншосвітянка. Тож я їх позбулася.

Ліам не наважувався говорити зі мною, а я не починала розмову першою. Просто не знала що сказати. Я досі намагалася усвідомити усе, що сталося і те, що на мене чекало, і я б збрехала, сказавши, що це геть мене не лякало.

Я була нажахана, але також я була зла. І найгірше у цьому всьому було те, що я навіть не мала на кого зірватися, бо люди, винні у тому, що я застрягла тут, були там,  де я ніколи не зможу їх дістати.

В моєму рідному світі.

Коли Юмі накрила на стіл, я їла, не відчуваючи смаку їжі. Не хотіла додавати їй клопоту. Та й собі. Хай я геть не мала апетиту, організм однаково потребував енергії, і я не хотіла втратити свідомість десь посеред реверансу чи чаювання за королівським столом через таку дурницю.

— Послухай, Меліссо... — дочекавшись, поки Юмі повернулася до читання любовного роману, Ліам підступив до мене. Я чула як він підійшов, але лише тоді відвернулася від вікна і подивилася на нього.

— Ліссо, — виправила його я, — Я просила не називати мене так.

Ліам стиснув щелепи. Я бачила, що він не радий такій відповіді, але мала рацію. Він не може більше так мене називати. Навіть наодинці.

Якщо це увійде у звичку, справи можуть стати геть кепськими.

Він повільно видихнув. Майже приречено.

— Ліссо, — виправився він, — Ми можемо поговорити?

— Звісно.

Вказавши поглядом на сусіднє крісло, я почекала доки він доєднався до мене за столом.

Мені ніколи не подобалася гра у мовчанку. Та й з ким мені було в неї грати? Всі люди, що були в моєму житті, були або колегами, або викладачами, клієнтами мачухи та керівництвом. Я ніколи не мала шансу на таку дитячю поведінку, і тим паче не збиралася вдаватися до неї зараз.

— Я розумію, ти розчарована і розгублена, можливо тобі страшно... Я просто хочу, щоб ти знала, те, що я казав раніше, про те, що дбатиму про тебе і захищатиму тебе, це все правда. Я ніколи не робитиму нічого проти твоєї волі, крім...

Я напружилася, повернувшись до нього.

— Крім цього шлюбу? — здогадалася я.

Ліам кивнув. Здавалося, ніби ця тема нелегка для нього.

— Я не хотів би, щоб це сталося... Ось так. Але я не брехав, коли сказав, що позбавлений вибору. Я маю таку саму печатку.

Не знаю, якої реакції він очікував, але я спокійно кивнула. З усієї цієї халепи шлюб із ним була найменшою з моїх проблем.

— Я це розумію.

— Ліссо...

— І я вдячна за турботу, але ти не маєш турбуватися. Я не додам більше клопоту, ніж вже є.

Принаймні докладу усіх зусиль, щоб не додати. Моя поведінка, мої слова — ніщо з цього не має викликати підозр королівської родини, інакше я опинюся у ще глибшій дупі.

— Справа не в цьому, — похмуро промовив він.

— Тоді справа у тому, якою печатка стала, коли я опинилася тут? — прямо спитала я.

Вночі, під час нашої розмови, ми так і не поговорили про цю частину правди. Про те, що я його пара чи якось так. Про те, що це значить.

— І в цьому також. Не знаю скільки ти зрозуміла з тих слів та...

— Гадаю це може почекати більш вдалого моменту, — промовила я, виразно дивлячись на Юмі, чий погляд вже не бігав сторінками книги, а завмер на одному місці, поки вона, нашорошивши вуха, намагалася підслухати нашу розмову.

На щастя для мене, шпигунка з дівчини була ніяка.

— Гаразд, повернемося до цього пізніше, — погодився він, — Але я дуже прошу тебе втриматися від висновків до нашої розмови.

Це... складно обіцяти, але що мені було втрачати?

— Гаразд.

Ліам завмер, здавалося, він хотів додати ще щось, проте не наважився. Натомість просто сидів поруч ще якийсь час, поки я дивилася у вікно на ліси та гори, що ми проминали.

І все це без жодних ознак захитування. Навіть чай у чашці не рухався, хоча карета — не потяг, що стоїть на рейках, і мала б відчуватися геть інакше.