8.2

Я теж сіла, важко дихаючи й намагаючись пригладити волосся. Він і гадки не мав наскільки мав рацію.

— Ти в порядку? Може води?

Ліам здавався стурбованим. Це було помітно навіть у тьмяному світлі від свічки, що стояла на іншому боці кімнати. І, дивлячись на нього, я не могла не думати про те, що почула уві сні.

Про те, що я — його пара, і він зробить усе заради мене.

Я згадувала про всі моменти, коли його увага до мене, ледь знайомої дівчини, здавалася дивною. Те, як він піклувався про мене. І, що більше я це обмірковувала, то більше вірила у те, що це не було просто сном.

Я — не якийсь там Гаррі Поттер. Не обрана. В мені немає магії. Та якимось чином, там, в гардеробній, я встановила із Ліссою звʼязок. То чи можливо, що цей сон не був просто сном?

— Не відмовлюся, дякую, — тихо промовила я, ховаючи погляд. Розриваючись між тим, щоб розповісти йому усе, щоб нарешті дізнатися правду, і тим, щоб зберегти віру у те, що зможу повернутися у рідний світ та зберегти карʼєру.

Коли Ліам повернувся, й приніс мені склянку прохолодної води, я прийняла її із вдячністю, сподіваючись, що вона допоможе протверезіти думки.

Я дійсно мала що обміркувати. Наприклад той факт, що, якщо це був не сон, а сталося насправді, Ліам точно знав, що я не зможу повернутися, і не сказав мені.

Коли так, не знаю чи можна його за це винуватити. Непросто сказати комусь, що усе його життя тепер зміниться. Особливо коли цей хтось настільки зациклений на тому, щоб зробити те, що ніколи не зможе.

І цей незрозумілий звʼязок… Я досі не знала що це. Та, якщо судити з контексту, це має бути якийсь магічний потяг?

Від купи питань почала боліти голова. Ліам помітив, як я насупилася й спитав:

— Ти в порядку? Якщо тобі погано…

— Ні, все гаразд, просто… — я замʼялася, не впевнена чи варто із ним це обговорювати.

Чи була готова я до цієї розмови? Мабуть ні. Та не думала, що я взагалі колись буду.

Зрештою я зітхнула.

— Памʼятаєш, як я розповідала тобі, що бачила Ліссу та її спільника крізь дзеркало, у моїй квартирі?

Він кивнув, напружено вдивляючись у моє обличчя, наче намагався знайти у ньому відповіді.

— Вони… Наснилися мені. Але я не думаю, що це був просто сон.

Я похитала головою, помітивши сумнів в його очах.

— Звісно, я розумію як це звучить. Це справжнє божевілля. Але… Те, що вони казали…

— Що саме?

Глитнувши, я стиснула у долонях спорожнілу склянку.

— Вони обговорювали мене. Те, що байдуже, як сильно я намагатимусь повернутися, однаково не зможу цього зробити через печатку. Особливо тепер, коли вона змінилася. Що це тільки питання часу, коли мене почне тягнути до тебе.

Я не робила пауз. Не давала йому часу підготувати відповідь, а собі — передумати, і слідкувала за його реакцією.

Здавалося, ніби він скамʼянів. Ліам дихав так повільно, що я майже не бачила, як підіймаються і опускаються його груди.

— Це правда? — спитала я, водночас жадаючи відповідей та лякаючись їх.

Якийсь час він мовчки дивився на склянку у моїх долонях, а тоді повільно кивнув.

Добре, що я сиділа. Бо в ту мить здавалося, ніби піді мною тріснула підлога. Просто з надіями вберегти те, заради чого я так довго працювала.

Усе виявилося марним. Усі безсонні ночі. Виснаження. Додаткові завдання, за які ніхто не хотів братися.

Я не мала хобі, не мала друзів. В мене не було нічого, крім моєї мети. І тепер… Я можу забути про неї.

Міркуючи про такий хід подій, я гадала, що, якшо це станеться, я плакатиму. Та натомість я просто відчула порожнечу. Апатію.

— Зрозуміло, — ледь чутно промовила я. Голос мій був рівний. Він навіть не тремтів. Я лише кивнула, приймаючи поразку.

— Меліссо…

Я не могла описати те, що побачила в його очах. Те, як надломився його голос, коли він потягнувся до моєї руки, та так і не наважився доторкнутися до неї.

— Тобі краще забути це імʼя. Якщо хтось почує, як ти звертаєшся до мене, це може стати проблемою. Натомість клич мене Ліссою. Зрештою, наші імена дуже схожі.

— Мені шкода. Я не хотів, щоб ти так про це дізналася. Я сподівався зробити це поступово, щоб це не так сильно…

— Усе гаразд.

Це було брехнею, та я знала, що істерика нічого не змінить. Крім того, я не могла дозволити собі зірватися при свідках. Юмі спала, однак, якби я зірвалася на крик, це могло б її розбудити.

До того ж, незабаром ми опинимося в королівському палаці. І, якщо я матиму вигляд дівчини, що виплакала усі сльози під час сварки з нареченим, це може викликати зайву увагу.

— Ти ніяк не міг вплинути на те, що сталося.

“Але міг попередити мене, щоб я не почувалася такою жалюгідною дурепою”.