7.4

І я не зміг.

Якимось дивом я знайшов мільйон причин не казати їй нічого просто зараз. Від “вона зненавидить мене за те, що я не казав їй раніше, й утне якусь небезпечну дурницю” до “вона не спатиме, і думатиме про це до самого ранку”.

Вельми слабке виправдання, особливо зважаючи на те, що колись мені все ж доведеться їй про це розповісти. Проте я егоїстично сподівався на те, що до того часу вона буде достатньо закохана у мене, щоб пробачити мені це.

Хай там як, це буде непросто.

Щоправда, Мелісса витрактувала моє мовчання інакше.

— Це геть безнадійно, так? — зітхнула вона, — Вибач. Я знаю, ти тільки нещодавно казав, що я не маю прикликати їхню увагу, й поводитися непримітно, а це повна протилежність цьому, але…

— Думаю я міг би зробити відповідний запит.

Прокляття.

Я не мав цього казати. Не мав пропонувати цю допомогу, бо насправді геть не допомагаю і не хочу, щоб в неї щось вийшло. Проте слова вже зірвалися з моїх губ. І вона засяяла від вдячності.

— Справді? Дякую! Я розумію, що це ризиковано, і я можу не знайти там відповідей, але ж від перевірки нікому не буде гірше, правда?

Буде гірше мені, коли вона дізнається, що я увесь цей час водив її за ніс. Вона мене вбʼє й прикопає у садку. І буде цілком права.

Але я тільки всміхнувся.

— Але ти мусиш знати, є ймовірність, що Його Величність не схвалить мого запиту. І ми маємо якось пояснити… Чому це раптом зацікавило тебе. В нашому світі доволі давно не було потраплянців. Принаймні тих, про кого було б відомо королівській родині.

— Бо тоді вони влаштували б видовище зі стратою лихих завойовників з іншого світу?

Мелісса спробувала пожартувати, та схоже сама не була впевнена у тому чи це насправді було жартом. Її посмішка і нервовий смішок розтанули швидше, ніж зʼявилися.

Я не посміхався.

Насправді я не знав напевно яка доля спіткала потраплянців, що зʼявилися у цьому світі після того, як був переможений найперший, той, що зчинив замах на королівську родину та спробував захопити владу. Це була таємниця, яку королівська сімʼя оберігала пильніше за власні скарби.

Хай там як, Мелісса ніколи не опиниться в їхніх руках.

Ніхто не дізнається. Ніколи.

Не знаю як так вийшло, що в них з Ліссою одне обличчя, але для мене це було ніщо інше, як подарунок богів. Щось, про що я навіть не мріяв.

Колись Лісса сказала мені, що я змарную життя із нею, коли десь там є та, з ким мені насправді судилося бути, і тепер я розумію про що вона казала.

Я міг ніколи не зустрітися з нею. Якби вона залишилася в рідному світі, наші шляхи ніколи не перетнулися б. Ніколи.

Тож, хай якою проблемною була Лісса, я був вдячний їй за те, що вона зробила. Навіть якщо це егоїстично.

Мелісса позіхнула, затуливши долонею рота. Її повіки обважніли.

— Вибач, — промовила вона, закриваючи записник, — Я напевно все ж піду спати.

Я кивнув. Так буде краще для нас обох. Мені краще зупинитися просто зараз, поки я не наобіцяв їй викрасти записи з королівського архіву, якщо мій запит не схвалять. Бо я міг би.

Поряд із нею мені було важко тверезо мислити. Здавалося, ніби я здатен зробити будь-що, тільки б вона була щаслива.

Можливо за рік я знайду спосіб дати їй те, чого вона так хоче, тільки тут. В моєму світі.

Мабуть, слід було обміркувати це просто зараз, допоки ми не дісталися палацу. Якщо я хотів, щоб в Мелісси зʼявився шанс втілити свої мрії, я мав обговорити це з Його Величністю, й переконати його схвалити запит.

— Добраніч, Меліссо, — тихо промовив я.

— Добраніч, Ліаме.

Її мʼяка посмішка посилювала моє почуття провини. Проте не настільки, щоб розкрити усі карти.

Я слідкував за тим, як вона підвелася з крісла і закрокувала у бік ліжка, допоки не зникла за ширмою, а тоді мій погляд впав на стіл. На записник, який вона залишила.

Я не знав чи він тут, бо Мелісса не вбачала нічого страшного у тому, що хтось його побачить, чи просто забула про нього, бо була надто сонна та втомлена, але не міг дозволити Юмі прочитати його. Навіть випадково.

Принаймні так я собі казав, коли накрив його долонею.

На мить мене охопила спокуса зазирнути у нього. Прочитати думки, що не дозволили їй піти спати раніше. Проте я їх придавив.

Я і без того чимало завинив перед нею. Я брехав, приховував чимало правди. Я не був із нею щирим, і не знав коли зможу це змінити. Тож не міг перетнути ще й цю межу.

Вона заслуговувала на приватність. На повагу.

Зітхнувши, я стиснув шкіряну палітурку, а тоді підвівся, збираючись сховати його під своєю подушкою.

Звісно, я міг би сховати його під її подушкою, але це означало б зазирнути за ширму. Побачити її лише у тонкій мереживній сорочці, в якій вона спала. Перетнути ще одну межу, що стримувала мене від цілковитого божевілля.