7.3

❄

Є дещо дивне, близьке до тортур у тому, щоб ділити кімнату із дівчиною, до якої тебе неймовірно тягне, цілих два дні, без можливості відкрито із нею фліртувати.

Принаймні не так, як того хотілося б.

Подбавши про те, щоб Мелісса могла прийняти ванну у дорозі та поспати лежачи, я геть не подумав про те, як почуватимуся, раз у раз поглядаючи на ширму, що розділятиме нас.

Жалюгідно. Почуваюся мов збуджений підліток. І це попри те, що ніколи не був таким у своєму підлітковому віці. Я завжди був спокійним. Холодним. Мої думки часто були зайняті справами, навіть під час зустрічей з нареченою. А тепер…

Тепер усе змінилося.

Коли Мелісса лягла у ліжко, я мав би відчути полегшення. Втім, я його не відчув. Замість сну, думки і далі кружляли довкола неї, заходячи небезпечно далеко. Уява малювала картини, яких ще і близько не може бути. Не тоді, коли єдине, про що вона може думати, це повернення у рідний світ, а її серце болить через втрачені можливості.

Хотів би я запропонувати їй альтернативу в нашому світі, але боюся, що наша судова система геть не схожа на те, до чого вона звикла. І потрапити туди… Можливо, напевно, але їй довелося б починати від самого початку, й долати упередження…

Не найпростіший шлях. Втім, її минуле життя теж не скидалося на казку.

Звісно, якщо вона цього забажає, я її підтримаю. Але зараз Мелісса точно не готова це обмірковувати. Для цього треба прийняти той факт, що вона залишиться.

Краєм ока я помітив якийсь рух та шурхіт по той бік перегородки, а тоді побачив, як Мелісса, кутаючись у ковдру, повертається за стіл.

Я міг би залишитися у ліжку й спробувати заснути. Дати їй вільний простір, якого вона, можливо, потребувала. Та натомість мене тягнуло до неї, наче магнітом. Я підвівся з ліжка та підступив до неї, перш ніж встиг це усвідомити.

— Не спиться?

Мій голос був хрипкий, наче я давно не пив води.

Здригнувшись від несподіванки, вона озирнулася до мене й слабко всміхнулася, стискаючи в пальцях записник.

— Та не дуже… Багато думок.

Я кивнув.

— В мене теж. Хочеш чаю?

Мелісса кинула погляд у бік Юмі, що так і заснула з любовним романом у руках, й, здогадавшись про що вона думає, я додав:

— Я сам зроблю.

— Гаразд.

Якщо Мелісса і була вражена тим, що я здатен сам заварити чай, то не подала вигляду. Тільки з цікавістю позирала на те, як я вправляюся із чайником та заваркою, допоки я не повернувся до неї з двома чашками та тарілкою з кокосовим печивом, вкритим молочним шоколадом.

— Дякую, — зітхнула вона, коли я зайняв крісло поряд із нею, — За чай, і за все інше.

Я кивнув. Якийсь час ми обидва мовчали, а тоді Мелісса раптом промовила:

— Можна в тебе дещо спитати?

Здивовано вигнувши брови, я припустив:

— Мабуть ти хочеш спитати не про мій секрет заварювання чаю?

На мить вона застигла, розгублена, а тоді приснула від сміху й похитала головою.

— Ні, звісно ні.

— Добре, — кивнув я з удавано-серйозним тоном, — Бо це надто цінна інформація. Вона помре зі мною.

Сміх Мелісси став голоснішим. Її плечі ледь-ледь тремтіли, а посмішка… Боги, її посмішка була найчарівнішою у всьому світі.

— То що тебе цікавить?

Кутики її губ опустилися, й вона знову стала серйозною.

— Чому ти не розкрив мене? Ти міг би розповісти королю про те, що накоїла Лісса, про те, що я — чужинка, і був би вільний від навʼязаної дружини.

Мелісса не дивилася мені в очі. Вона сиділа, опустивши голову. Руде пасмо впало на її обличчя, і я обережно прибрав його, ледь торкаючись її шкіри.

— Я б ніколи так не вчинив.

— Але чому? Я ж незнайомка. Чужинка. Але ти так дбаєш про мене… Я не розумію навіщо…

Я мовчав, бо знав, зараз вона не прийме пояснення. Не зрозуміє. Можливо навіть розізлиться, й не довірятиме мені.

Нехай це було егоїстично і несправедливо. Нехай Мелісса мала право знати, я вперше у житті дозволив собі побути егоїстом.

— Я не хочу, щоб ти постраждала, — зрештою промовив я, — Ти опинилася тут не з власної волі, і не маєш платити за це. Я вже казав, що дбатиму про тебе.

— То… ти просто добряк?

— Можливо я просто не хочу пояснювати Його Величності як так сталося, що моя наречена втекла до іншого світу, помінявшись місцями із іншосвітянкою, — збрехав я, — Що про мене думатимуть, якщо дізнаються, що я навіть за нею не вгледів?

— Справедливо, — весело гмикнула вона. Та, судячи з блиску в її очах, зрозуміла, що я це не серйозно. А тоді ненадовго задумалася і додала: — До речі про палац. Я читала про те, що сталося з іншими… Такими як я.

— Потраплянцями?

— Так. Я… Я подумала, можливо десь в королівському архіві могли залишитися записи про іхній допит, і… Можливо, якщо я дізнаюся, як саме вони потрапили у цей світ, то зможу знайти вихід?