7.2

— Ти приділяєш багато уваги деталям, — зауважив я, намагаючись не зважати на те, що моя пара вже склала розклад для свого життя в іншому світі..

— Ну… Так? Люблю визначеність, — знічено зізналася вона, — Якщо усе не запишу й не продумаю, я почуваюся жалюгідно.

Обхопивши свій лікоть, ніби намагаючись зігрітися, Мелісса тихо провадила далі:

— Здається ніби я дарма витрачаю час, і мене охоплює тривожність, тому я вже кілька років усе записую та структурую. Мені так комфортніше, навіть якщо не все піде за планом, бо я бачу що і як мені треба скоригувати і… Вибач, тобі це навряд цікаво.

Я похитав головою, й цілком щиро промовив:

— Я просто вражений.

Мелісса не повірила мені. Фиркнувши, вона похитала головою.

— Ти перебільшуєш. Це дрібниці. Насправді багато людей схильні до організації. Особливо тривожні та вічно завалені роботою.

— То ти тривожна? — спитав я.

Вона знову знизала плечима, ніби це якийсь дрібʼязок.

— А хіба хтось ні? Ну, тобто так, хтось, безсумнівно, не занепокоєний тим, як встигнути усе зробити вчасно та правильно, щоб не зіпсувати усю свою карʼєру, але… — Мелісса кинула швидкий погляд у бік Юмі, що захоплено читала любовний роман, не помічаючи нічого навколо, але однаково стишила голос, — В моєму світі більшість людей так і живуть. В нас багато роботи. Ми постійно рухаємося й користуємося стресом, щоб встигнути ще більше.

— І ти щаслива у цьому світі?

Схоже, моє питання заскочило її зненацька. Мелісса завмерла, навіть на мить затамувала подих, розгублено позираючи на мене. Тоді швидко облизала губи і сховала погляд.

— Це… Складне питання. Я люблю працювати. Звісно, як помічниця юриста, я не можу вести справи самостійно, і переважно тону у морі нудної роботи… Але я знаю, що так буде не завжди. Рано чи пізно я отримаю свою першу справу і тоді…

Вона заплющила очі та втомлено зітхнула.

— Звісно, якщо Лісса не зіпсує геть усе, заради чого я стільки працювала, до мого повернення.

— То… Що ти плануєш робити, якщо усе вдасться? — я спробував відволікти її від думок про те, що усі її старання виявилися марними через витівку моєї колишньої нареченої. Тієї, з ким я ледь не повʼязав своє життя.

— Я… Я б хотіла, щоб в моєму світі стало більше на одного чесного юриста.

На мить в її очах промайнув біль. Я не став допитуватися в неї, що саме викликало в неї ці емоції, однак відчував, що це щось важливе. Особисте.

— Не кожен судовий процес є справедливим, — зрештою промовила вона, — Іноді трапляються помилки. Іноді їх допускають свідомо. Гроші… Здатні вплинути на багато речей. Я не можу вплинути на кожного юриста, однак я можу бути кращою. Завжди хотіла… Але для цього я мушу повернутися раніше, ніж мене звільнять через Ліссу, чи вона звільниться, і… Я починаю думати, що просто не встигну. Не зможу, і тоді… Я не знаю.

— Ти ніколи не міркувала над іншим варіантом? Запасним планом, на випадок, якщо щось піде не так?

— Ні. Мачуха завжди вчила мене чітко визначати мету та йти до неї. Тож, закінчивши школу, я подала документи на вступ лише в одне місце, на один факультет. І з того часу… Я геть не змінилася. Тож, так, я не маю запасного плану. Якщо моя юридична карʼєра розвалиться… — Мелісса глитнула, ніби їй було зле від самої думки про це, — Я не знаю що мені робити далі.

На мить між нами запанувала тиша, тож я добре почув, як вона тремтливо зітхнула, перш ніж витерти щоку.

— Пробач. Це прозвучало занадто драматично. Звісно, земля від цього не зупиниться, й у світі повно іншої роботи, і я, певно, знайду щось з притомною зарплатнею. Але… Це буде боляче для мене. Після стількох років…

— Ти могла б залишитися.

Я не мав би цього казати. Точно не зараз. Не тоді, коли вона плакала, бо Лісса зруйнувала мрію усього її життя. Проте губи рухалися швидше, ніж думки.

Здригнувшись, Мелісса озирнулася до мене, дивлячись майже так само, як в нашу першу зустріч.

— Ти ж це не серйозно…

Так, напевно це була гарна нагода перевести усе в жарт.

Або ж ні.

— Я цілком серйозний. Якщо раптом так станеться, що ти не зможеш повернутися, або більше не захочеш цього робити через Ліссу, я подбаю про тебе. Якщо ти захочеш.

Я не хотів, щоб вона почувалася так, ніби її загнали у пастку, тож довелося обережно добирати слова.

— Дякую, — зрештою промовила Мелісса, — Це дуже… Мило з твого боку. Але, сподіваюся, що до цього не дійде.

— Тут так жахливо?

— Ну… Ні? — в її голосі відчувався сумнів, — Просто там усе моє життя. Усе, до чого я звикла, а тут… Що на мене тут чекатиме? Роль Лісси? Твоєї нареченої, а тоді дружини?

Я мимоволі напружив щелепи, і вона, помітивши це, винувато зітхнула.

— Не зрозумій мене неправильно, це, мабуть, теж непогано, просто… Я не хочу обмежуватися створенням родини, розумієш? Я розумна. Старанна. Я здатна на більше. Але тут? Ким я можу стати, крім дружини і матері?