6.4

❄

Цієї ночі я дотрималася обіцянки, і вперше за кілька років лягла спати вчасно, як нормальна людина. Хоча, звісно, картала себе, бо згаяла дорогоцінний час, котрий мала б витратити на пошуки.

Але правда в тому, що я втомилася, і потребувала перерви. А ще не вірила у те, що таємні листи до Сола, чи як його там, дійсно сховані серед сотень пар взуття та суконь, та кращих ідей не мала.

Тож зранку, коли Юмі прийшла розбудити мене, я солодко позіхнула, потягнулася, та почала збиратися у подорож.

На сніданок Юмі принесла млинці з ягодами та медом, вівсяну кашу з сиром, яйцем та овочами, та міцний чай, щоб збадьоритися.

На жаль, це була не кава, однак я так і не наважилася спитати в дівчини чи вона існує в цьому світі. Слід буде запитати про це Ліама за наступної нагоди.

За сніданком він до мене не приєднався. Як сказала Юмі, через роботу.

Звісно, я ставилася до цього цілком нормально. Хоча, зізнаюся, була трохи занепокоєна, попри те, що сама нехтувала чималою кількістю сніданків, обідів та вечерями через роботу.

— Але ж він поїсть? — спитала я, і миттю почервоніла.

Ліам — дорослий чоловік. І точно не потребує нагляду від тієї, що живе в його домі та без кінця створює проблеми, навіть якщо сама до них не дуже дотична.

На мить Юмі здивовано кліпнула, а тоді затулила долонею рота, щоб приховати усмішку.

— Ох, пані, то ви хвилюєтеся за Його Світлість? — радість в її голосі тільки посилила мою ніяковість. Хоча, мабуть, не дивно, що вона так бурхливо на це відреагувала. Навряд Лісса бодай трохи дбала про свого нареченого, коли влаштовувала йому проблеми.

— Звісно, я хвилююся, — тихо відказала я, намагаючись подолати ніяковість.

Для нормального, людського ставлення, не обовʼязково відчувати симпатію до людини… Чи ельфа.

Хоча, звісно, я б збрехала, якби сказала, що Ліам анітрохи мені не подобається.

— Він поснідав раніше, у своєму кабінеті, — заспокоїла мене Юмі, — Але, гадаю, Його Високість із задоволенням поснідав би з вами, якби міг.

Я ніяк не прокоментувала це припущення, хоч і розуміла, що в нього не було жодних причин цього робити. Хіба що мусив би щось зі мною обговорити. Ми ж бо навіть не друзі. Просто ледь знайомі чужинці, вимушені працювати разом…

Щоправда, уїдливий голос в моїй голові справедливо зауважив, що, як на ледь знайомого чужинця, він забагато для мене робив, починаючи з чатування біля мого ліжка, коли мені було погано, й закінчуючи уроками танців.

Ні, Ліам просто хотів дати Юмі можливість перепочити, а танці… Це необхідність. Важко було б пояснити королівській родині, як наречена, що усе життя вміла танцювати, раптом забула як це робиться. Тому…

— Добре, — зітхнула я, намагаючись прогнати навʼязливі думки.

Принаймні він не буде голодний у дорозі. І я також, зважаючи на кількість їжі, яку Юмі принесла мені на сніданок.

— До речі… Як довго нам їхати?

Посмішка дівчини зникла.

— Ви і цього не памʼятаєте, пані Ліссо? Можливо Його Світлості слід було все ж викликати для вас лікаря…

Я рішуче похитала головою.

— Не можна ігнорувати запрошення королівської родини. До того ж, мені вже ліпше. Памʼять повернеться з часом, — якщо, звісно, я зможу повернутися додому, і Лісса повернеться сюди, — Треба просто… Трохи почекати.

— Ви впевнені, пані?

— Звісно. Тобі не треба хвилюватися. Я б не брехала про такі речі.

Судячі з погляду дівчини, вона не була така впевнена у моїх словах. Проте не наважилася сперечатися. Натомість, після сніданку, допомогла мені зібратися у дороги, закутавши у теплу сукну, плащ, обшитий хутром, та ще муфту.

Зрештою чекати всередині стало надто спекотно, тож я вийшла надвір, й помітила, як лицар, якого я бачила ще першого дня, грузив наші речі до карети.

Кинувши на мене підозрілий погляд, ніби очікуючи, що я утну щось шалене, наприклад спробую угнати карету для втечі, він вклонився мені.

— Вітаю, леді Ліссо.

Я чесно намагалася згадати його ім’я. Здається, Юмі якось його називала, проте я так і не змогла видобути його з пам’яті, тому просто кивнула, сподіваючись, що цього буде достатньо.

А тоді надвір вийшов Ліам.

У синьому теплому плащі поверх камзола, з зібраним на маківці срібним волоссям, він мав на диво стильний вигляд.

— Ліссо? — вочевидь, Ліам здивувався, помітивши мене на вулиці, — Карета ще не зовсім готова. Я гадав ти чекатимеш всередині.

— То нічого. Я… насправді просто хотіла подихати повітрям, перш ніж ми поїдемо.

Я почувалася трохи ніяково через те, що усі навколо чекають від мене божевільних вчинків, бо я зайняла місце справжньої Лісси. Ніби перебувала на місці лиходійки, змушена платити за те, чого я сама ніколи не робила.

Це дратувало. Хоча, звісно, я не могла їх засуджувати. Нехай я не знала геть усього, що вона робила, однак і тієї дрібки інформації було достатньо, щоб зненавидіти її.