6.2

От дідько! Він що, фліртує зі мною?

Ні, звісно що ні. Це просто жарт, от і усе. То чому ж мені стало так спекотно, і на обличчі зʼявилася ця дурна посмішка?

— А ти вмієш?

Чудово, тепер я фліртую із ним. Так тримати, Меліссо. Ти по самі вуха у халепі, й маєш думати про те, як вижити та знайти шлях додому, а тебе причарували ельфійською посмішкою!

— Можливо.

Збіса чарівною посмішкою, якій місце в якій-небудь рекламі за купу грошей.

— Ні, мабуть, це буде недоречно, — зрештою промовляю я, подумки зітхаючи.

Навіть не мрій, Меліссо. Навіть якби він був з твого світу, з твоєю кількістю роботи стосунки не побудуєш. Хіба що когось влаштує годинка-друга, котру ви проведете поряд, перш ніж піти спати…

Можливо пізніше, не з таким щільним графіком, якщо Лісса не знищить усі мої шанси на карʼєру до мого повернення, я зможу знайти чоловіка, котрого не будуть притискати мої амбіції, й побудую з ним стосунки… Але точно не з Ліамом.

Помітивши зміну мого настрою, він відвів погляд та погодився.

— Так, пробач.

— Та нічого. Насправді я вдячна, що ми можемо поговорити ось так. Юмі добра до мене, але це звернення… Я до нього, мабуть, ніколи не звикну. Приємно, що хтось звертається до мене просто на імʼя. На моє справжнє імʼя. І дякую, що підтримав мене, попри те, що в тебе, мабуть, своїх турбот достатньо.

— Ти завжди можеш покластися на мене. Зрештою, це я не вгледів за власною нареченою, через що в тебе додалося проблем.

— Ну… Я не вважаю, що ти маєш відповідати за її дії. Зрештою, вона не мала дитина, і чудово знала що робила, — сама думка про Ліссу знову змусила мене спохмурніти, — Ти міг би видати мене королівській родині, й позбутися проблемної нареченої, або ж залишити Юмі саму піклуватися про мене вчора. Але ти залишився.

Я не розуміла чому? Зрештою, я лише незнайомка. Так, я можу зрозуміти просто людяне відношення, проте сидіти біля мого ліжка усю ніч? Навіть мачуха такого майже не робила. Тільки батько, коли був ще живий.

Всміхнувшись, Ліам похитав головою.

— Кожний хворий заслуговує, щоб хтось був поряд. Юмі був необхідний відпочинок, а тобі… Більше нема на кого покластися. Я просто зробив те, що вважав за правильне.

Це… Звучало щиро, проте мені здалося, що він щось замовчує. Цікавість підштовхувала мене продовжити розмову, дізнатися про нього більше, навіть якщо це нічого не значить, тож так я і зробила.

— Схоже, ти добре дбаєш про своїх людей, — зауважила я.

— Це мій обовʼязок. Титул накладає багато різних, але цей найголовніший. Звісно, він стосується і тебе, відколи ти опинилася тут.

— Дякую… Я ціную це. Розумію, моя поява тут додала тобі клопоту…

— Зовсім ні, — уважний погляд Ліама змусив мене зашарітися та відвести погляд, нервово пирхнувши:

— Точно. Мабуть, в порівнянні із тим, що часом вичворяла Лісса, необхідність рятувати мене від падіння зі стільця та гарячки — це так, дрібниці…

Ліам не поспішав відповідати. Натомість трохи помовчав та підвівся.

— Вибач, я мушу закінчити деякі справи перед поїздкою. Якщо раптом тобі щось знадобиться…

— Я звернуся до Юмі. Дякую, Ліаме.

Хоч який він добрий до мене, я не збиралася зловживати цим, або його гостинністю. Принаймні до того, як Ліам промовив:

— Ти можеш звернутися до мене. Хай там що.

❄

Залишившись сама, я впала спиною на ліжко та втупилася у стелю. Щоки досі пашіли, хоч для цього і не було причин.

Мабуть, річ у тому, що досі не приділяла стільки уваги нічому, крім папірців. І ніхто на мене так не дивився. Принаймні так, щоб я побачила.

Я не надто обізнана у тому, що стосується романтичних стосунків, але навіть я могла сказати, що між нами зʼявилася іскра. Ґеть недоречна, невчасна, й, можливо, зовсім слабка, проте вона була.

І я геть не знала що із цим робити.

— Моя пані? — Юмі несміливо постукала у двері, а тоді зазирнула до моєї спальні, — Вибачте, моя пані, я мушу зібрати ваші речі у дорогу.

— Звісно, — я гадки не мала скільки часу займе шлях до королівського палацу, й чи доведеться нам ночувати там, тож не сперечалася, — Тобі не потрібна допомога?

Збліднувши, дівчина вмить зашарілася, від чого її щоки здалися ще яскравішими, й похитала головою.

— Звісно ні, пані! Адже це моя робота! Вам не годиться…

— Авжеж, — зітхнула я, відчуваючи суміш суму й роздратування.

Чим взагалі займається наречена графа? Підбирає сукні та насолоджується світськими розвагами? Що це взагалі за життя?

— Послухай, Юмі… — мені було ніяково відволікати її від роботи, але я не могла не спитати, — А хіба у майбутньої графині не має бути обовʼязків?

Раптом вона ніби спіткнулася та різко повернулася до мене обличчям. Очі дівчини стали розміром з волоські горіхи.