5.4

Якимось дивним чином вона знітилася ще сильніше. Ніби моє запрошення потанцювати лякало її більше, ніж те, що вона опинилася в новому, незнайомому світі.

Ця її сторона здалася мені надзвичайно милою.

— Не дізнаєшся, доки не спробуєш, — промовив я з усмішкою.

Стиснувши губи, ніби борючись із собою, Мелісса зітхнула, з жалем провівши недоїдений шматок лимонного пирога, та все ж вклала тонкі пальці у мою долоню й підвелася.

Ми опинилися дуже близько, розділені найдрібнішим кроком з усіх можливих. І це повністю мене влаштовувало. Однак я дбав про її комфорт, і не збирався скорочувати відстань найближчим часом.

Їй потрібен час. Потрібно звикнути до мене, щоб почати довіряти. Що ж до симпатії… Я знав, що зовні подобаюся їй, бо не сліпий, та бачив, як вона дивиться на мене. Тож усе, що мені треба, це показати їй, що в мене не просто гарне личко.

Глитнувши, Мелісса відвела погляд, перша не витримавши довгого зорового контакту. Її кінчики вух запалали, і я заледве змусив себе відкинути думки про те, як сильно я хочу їх торкнутися.

— Я не впевнена чи тут вистачить місця… — з сумнівом промовила вона, оглядаючи меблі, що оточували нас з усіх боків.

Це справді могло б стати проблемою… Проте мені ставало навичок оминати інших гостей у танці на великих подіях, тож кільком меблям я цілком здатен був дати раду.

— Довірся мені.

— Гаразд, — зітхнувши, погодилася Мелісса, — То.. Що мені треба робити?

— Для початку? — я виразно поглянув на неї, й промовив: — Поклади іншу руку мені на плече.

Знітившись, вона зробила так, як я сказав, явно нервуючи. Моя рука мʼяко ковзнула на її талію, від чого довгі вії дівчини схвильовано затремтіли.

— Ось так? — хрипко спитала вона.

— Так. Тепер підведи погляд. Треба дивитися в очі свого партнера.

— Але ж… Це якось ніяково, хіба ні? — її голос трохи тремтів від хвилювання, — До того ж, я не зможу бачити куди ступаю, і…

— Все гаразд. Тобі не треба дивитися униз. Тільки рухатися за мною. Дзеркально, гаразд? І спробуй розслабитися. Так твоє тіло не так швидко втомиться, а рухи виглядатимуть природніше. Ось так, — я відступив від неї на крок, потягнувши її за собою, й вона піддалася. Ми кружляли кімнатою без музики, оминаючи меблі.

Їй досі було незвично, проте в якусь мить її напруження послабилося. Розслабивши плечі, вона навіть посміхнулася мені непевною усмішкою, а тоді…

Її нога опустилася на мою ногу.

— От дідько! Пробач, — затуливши обличчя долонями, Мелісса відступила від мене на півкроку, важко дихаючи.

— Усе гаразд. Це було не боляче, — якби не її реакція, я б і вигляду не подав.

— Це катастрофа, — пошепки не погодилася вона.

— Ні, тобі просто потрібна практика, — всміхнувся я, мʼяко торкаючись її долоні та переплітаючи наші пальці, — До того ти чудово справлялася.

Знітившись, Мелісса відвела погляд.

— Це не так. Я просто рухалася за тобою, як ти й казав. Але, зрештою…

Торкнувшись її щоки вільною рукою, я змусив Меліссу знову поглянути на мене.

— В тебе усе вийде. Ти будеш зі мною. Просто покладися на мене і все.

— Але, якщо я знову наступлю на твою ногу…

Не витримавши, я стиха розсміявся.

— Я це переживу, Меліссо. Ти геть не важка, і рухаєшся геть не так погано, як думаєш. Для першого танцю усе минуло чудово. Далі буде тільки краще.

Судячи з її погляду, вона мені не повірила. Нехай. Головне, що вона була згодна танцювати далі.

Тож ми танцювали. Знову і знову. Допоки Мелісса не заговорила:

— Добре, коли ми вже проводимо разом час, розкажи мені усе, що я мушу знати до нашої подорожі у палац. Чи є щось, що мені не можна робити? Наприклад дивитися на членів королівської родини?

Помітивши веселі вогники в моїх очах, вона суворо примружилася:

— Що?

— Нічого, — я похитав головою, заледве тамуючи сміх, — Ти, звісно, можеш на них дивитися, ніхто тобі через це голову не відрубає.

— Чому мені здається, що далі буде “але”?

— Якщо дивитимешся надто пильно, викликаєш їхню цікавість. А це може призвести до додаткової уваги, якій ти можеш не зрадіти. Тож намагайся не розглядати їх надто відверто.

— Гаразд, що ще? Як мені слід їх вітати? Чи звертатися на ім’я? Поцілувати печатку на руці королеви? Вклонитися чи зробити реверанс? 

Я вигнув брову.

— Ти вмієш робити реверанс?

— Не вмію, — на диво спокійно визнала вона, — але впевнена, що впораюся, якщо Юмі мене навчить. То що мені слід робити?

Мені подобалася її серйозний підхід. Лісса так ставилася лише до підготовки власних витівок, що зводили з глузду слуг та змушували мою щелепу напружуватися частіше, ніж погані звіти земельників.