5.2

❄

Звісно, мені довелося вийти з кімнати на деякий час, щоб вона могла привести себе до ладу. Та, зрештою, ми з Меліссою влаштувалися за круглим столом в її вітальні.

Тепер вона була вдягнена у довгу закриту сукню зеленого кольору, розшиту маленькими камінчиками від шиї до ліфу.

Дивно, але я ніколи не бачив цю сукню на Ліссі. Проте Меліссі вона справді личила. Не лише до кольору волосся та очей, а й до характеру. Така ж сувора та прекрасна, як вона сама.

Накривши стіл, Юмі залишила нас наодинці, тож ми могли продовжити розмову, яку почали, вже за сніданком, однак я не квапив її. Зрештою, хоч їй і стало краще, організм Мелісси потребував чогось поживнішого за бульйон.

Мелісса заговорила сама. Десь між картопляними вафлями з яйцем та овочами та вівсяною кашею з сушеними ягодами та горіхами на молоці.

— Я так і не встигла розповісти про те, що бачила…

— У гардеробній.

— Так, я… Шукала якісь листи, які Лісса могла десь заховати. Перевірила усю спальню, а тоді пішла туди. Проте речей виявилося забагато, і… Я вирішила для початку оглянути дзеркало. Я перевірила чи знімається кришка позаду, навіть посунула його, щоб запевнитися у тому, що в підлозі під ним немає таємного сховку.

Я витріщився на неї так, ніби в неї на голові раптом виросли роги, а тоді повільно спитав:

— Ти… Сама посунула те дзеркало?

— Ну… Так? — трохи знічено промовила вона, знизавши плечима, — А що? Не можна було?

Я спохмурнів, а тоді похитав головою. Вона просто неймовірна…

— Воно ж важке, його слуги до кімнати Лісси удвох заносили!

— Та наче нормальні… Ми з мачухою жили удвох, відколи батько помер, тож я звикла сама збирати та совати меблі.

— Мені шкода.

— Таке життя. Вона добре про мене піклувалася. Зробила мене сильною та самостійною. Це завдяки їй я вирішила стати юристкою. Мріяла про це, відколи ще не до кінця розуміла чим взаправду доведеться займатися… Але я хотіла поговорити не про це.

Мимовільна відвертість, що вирвалася в неї, змінилася похмурою рішучістю.

— Коли я торкнулася рами, із дзеркалом щось сталося. Я побачила у ній свою квартиру. Ну, тобто свій дім у рідному світі. І Ліссу, що зайняла моє місце. Гадаю… — вона зітхнула, ніби сама не вірила у те, що каже, й продовжила: — Гадаю якимось чином це дзеркало зʼєдналося з іншим. Тим, що знаходиться в моїй квартирі.

Я вражено кліпнув. З усього, що я очікував почути, це… Що ж, їй вдалося мене вразити.

— Вона бачила тебе? — спитав я, й Мелісса похитала головою.

— Ні, вона підфарбовувала губи, й точно бачила своє відображення. А тоді почула дзвінок у двері… Це спеціальний пристрій, що видає гучні звуки замість стукоту, — терпляче пояснила вона, щойно помітила здивування на моєму обличчі, — Хай там як, до неї прийшов якийсь чоловік. Вона назвала його Солом… — дівчина примружилася, намагаючись вгамувати емоції, та я так ясно відчув її гнів, ніби він був моїм власним.

— Це він привіз тебе сюди?

— Так. Хоч він і не мав бути за кермом того таксі, він… Забрав у справжнього водія костюм та машину, а потім повернув усе назад і сказав, що, коли той прокинеться, нічого не згадає. А тоді… Вони зібралися переїхати до нього. Що вони нарешті будуть разом, а ти будеш щасливий. Гадаю вони разом вже деякий час. Мені шкода.

— Це все, що вони сказали?

Раптом Мелісса стиснула щелепи. Її обурення посилилося, прискоривши серцебиття.

Ні, це безперечно не все. Було ще дещо. Щось, що образило її. Щось, що змусило її задрімати біля того дзеркала.

— Нічого важливого, — зрештою промовила вона, — просто зневажили мій дім, мій одяг, і справу усього мого життя. Бо їм байдуже, наскільки це для мене важливо. Байдуже, скільки сил та часу я доклала, щоб отримати можливість, котру Лісса радо спустить в унітаз.

Зелені очі Мелісси заблищали від сліз, набувши кольору молодої трави, проте вона не дозволила їм пролитися. Жоднісінькій сльозинці. Проте її голос тремтів від люті та образи.

— Ці двоє зруйнували моє життя. Витерли ноги о все, що для мене важливо, і тепер готові жити своє щасливе життя. Я просто… — вона похитала головою, більше не дивлячись на мене, не дивлячись нікуди, й одна крапля все ж зірвалася вниз, вбиваючи мене, — Я просто не хочу із цим миритися…

Змахнувши сльозу, Мелісса раптом насупилася, й почервоніла, ніби їй було соромно через свій прояв слабкості.

— Вибач. Я знаю, тобі, певно, неприємно це чути. Твоя наречена втекла з якимось коханцем, а я таке кажу… Це ніяк з тобою не повʼязано, розумієш? Ти, мабуть, непоганий чоловік, просто… Це не моє життя. Моє залишилося там і, певно, просто зараз руйнується егоїстичним розпещеним дівчиськом, що не думає ні про кого, крім себе, й, мабуть, не працювала жодного дня у своєму житті. Вона або напише заяву про звільнення за власним бажанням, вважаючи, що зробила мені величезну послугу, або просто припинить зʼявлятися на роботі, і з часом мене однаково звільнять. Боюся, коли я нарешті знайду шлях назад, то вже не зможу нічого виправити та… Пробач, ти не мусиш усе це вислуховувати. Я краще замовкну… Просто зараз.