РОЗДІЛ 5

Ліам

Коли Юмі повідомила, що в Мелісси підвищилася температура, я вперше за все своє життя кинув усі справи, якими займався до того, й прийшов до неї.

Вона спала у ліжку, слабка та змучена від жару.

А коли я дізнався, що Мелісса не спала усю ніч і не випила ліки, ледь не знавіснів.

Я ж просив прослідкувати! Як це взагалі сталося?

Мабуть, тієї миті я був надто злий, щоб думати, бо, відкоркувавши пляшку із зіллям, залив його собі до рота та особисто напоїв її.

Це було скандально. Настільки інтимний жест навіть між зарученими вважався неприйнятним, однак мене це не хвилювало. Усе, про що я міг думати — вона обманула мене, не пішла відпочивати, натомість довела себе до виснаження, настільки, що навіть не змогла поїсти та випити ліки.

Як вона взагалі могла жити десь сама, без захисту, без чужої турботи?

Якби я спитав це вголос, хтось, хто мене добре знає, сказав би, що не мені розповідати про це, з тим, наскільки я сам завалений роботою. Однак я не шукав чужих порад. Що мені насправді було потрібно, це щоб вона скоріше видужала, прокинулася та добре поїла.

Тож наступні кілька годин я не відходив від неї, слідкуючи за тим, щоб Мелісса випила бульйон та ліки. Тільки ненадовго відвертався, щоб Юмі могла перевдягнути та обтерти її.

Звісно, це було незбагненно. Я мав би довірити служниці піклуватися про неї й закінчити роботу, проте не міг змусити себе залишити її, слабку та хвору. І, навіть якби зробив це, не зміг би думати ні про що, крім неї.

Я завжди був зосередженим та відданим роботі. Не відкладав її, навіть коли сам хворів, хіба що справи були зовсім кепські, але тепер… Тепер усе змінилося.

Зʼявилося щось важливіше. Хтось важливіший.

Вона.

Зрештою я задрімав у кріслі поряд з її ліжком, чекаючи її пробудження, й прокинувся аж наступного ранку, від зацікавленого погляду дівчини.

Кліпнувши, я виструнчився, уважно вивчаючи її. Обличчя Мелісси нарешті набуло нормального, здорового кольору. Не бліда, і не з палаючими щоками. Погляд дівчини був свідомим, нехай і дещо розгубленим.

— Ти прокинулася, — промовив я. Мій голос був дещо хрипким від сну.

— Звісно. Я… Щось пропустила? — з сумнівом спитала вона, явно натякаючи на мою присутність в кімнаті Лісси. Ні, тепер вже її кімнаті.

— В тебе була сильна лихоманка. Ти не памʼятаєш?

Насупившись, Мелісса похитала головою.

— Я памʼятаю тільки що не змогла заснути після того, як ти пішов, і продовжила шукати… Бодай щось, — помітивши, як я спохмурнів, вона квапливо додала: — На шафу я більше залізти не намагалася. Але вгамуватися так і не змогла, і… Думаю я задрімала під ранок.

— Так і було. Юмі знайшла тебе в гардеробній, біля дзеркала.

— О… — трохи ніяково видихнула Мелісса, проте загалом не здавалася здивованою. Схоже це вже не вперше.

Я відчув, як зсередини підіймається обурення. Як вона може чинити так із собою? Вона мусить знати, коли слід зупинитися і відпочити!

— Так, вона приготувала для тебе ванну, та, поки несла сніданок та зілля проти застуди, ти задрімала. Їй не вдалося розбудити тебе, а тоді Юмі зрозуміла, що в тебе почалася лихоманка й покликала мене. Ми дбали з тобою до ночі, а тоді я наказав їй відпочити та залишився тут сам.

— Он воно як… — пробурмотіла вона. Тепер в очах дівчини плескалася провина, — Пробач, я не хотіла додавати клопоту. І дякую. Мені набагато краще. Хоча я й не дуже памʼятаю що було перед тим…

— Головне, що лихоманка пішла. Я радий, що з тобою усе добре.

На якусь мить наші погляди зустрілися, й мені здалося, що Мелісса також щось відчула. Іскру. Звʼязок.

А тоді вона відвела погляд і прокашлялася, закриваючи ковдрою верхню частину своєї сорочки.

— Що ж… Я не знаю як це сказати, проте тієї ночі… Я, наче, дещо бачила.

— Дещо? — перепитав я, виразно вигнувши брову. Мелісса похмуро кивнула, і, попри все, я відчув полегшення. Хай там що вона знайшла, це навряд допоможе їй повернутися.

— Юмі сказала тобі, що знайшла мене у гардеробній, біля дзеркала. Це тому, що…

Вона не встигла договорити, як раптом у двері постукали, а тоді почувся дзвінкий голос служниці:

— Моя пані, Ваша Світлосте. Це Юмі, я принесла вам сніданок. Я можу увійти?

Мелісса закусила губу, явно не збираючись говорити при служниці, тож я не наполягав. Проте, зізнаюся, мене охопила цікавість.

— Так, Юмі. Заходь, будь ласка.

Дівчина увійшла до кімнати, штовхаючи перед собою спеціальний стіл для пересування їжі маєтком. Було достатньо одного погляду, щоб зрозуміти, що він сервірований на двох.

— Сподіваюся ви не проти, — шаріючись, промовила вона, — Я взяла на себе сміливість привезти ваш сніданок сюди, Ваша Світлосте. Проте, якщо бажаєте, я можу відвезти його до вашого кабінету…

— Не варто. Якщо, звісно, леді Лісса не заперечує проти моєї компанії.