4.4

Моє питання змусило дівчину розгубитися.

— Але ж, пані, ви самі наказали їх гріти, бо дуже мерзнете… — тихо промовила вона, а тоді, засмутившись, промурмотіла: — Невже ви справді не памʼятаєте?

Я відвела погляд, картаючи себе за необачність. Звісно, я попередила її про трату спогадів, але, якщо дивуватимуся кожній речі, точно накличу на себе підозри. Просто я була надто сонна та втомлена, щоб подумати про це.

— Вибач. Це, мабуть, незручно. Ти можеш не гріти їх в майбутньому, — хоча, зізнаюся, це дуже приємно. І чому я сама ніколи цього не робила? Хоча це навіть не питання. Я чудово знаю чому. Бо ніколи не мала на це часу. Якщо вже зовсім чесно, то я і ніжитися у ванній зазвичай часу не мала, обмежуючись душем, — не хочу, щоб ти мала зайвий клопіт.

Мабуть, я знову сказала щось не те, бо дівчина раптом якось зблідла.

— Пані, але ж мій обов'язок — піклуватися про вас…

І, вочевидь, виконувати усі мої дурні забаганки. Не дивно, що Лісса усіх обдурила і втекла.

— Так, проте ти й без того добре робиш свою роботу.

— Але не зможу, якщо ви заборонятимете мені її робити, — неочікувано суворо заявила дівчина. Тож я змирилася. Зрештою, теплі рушники — це не так вже і погано.

Після цього рушника на мене чекав ще один, яким Юмі обгорнула моє волосся, й теплий халат, в який я загорнулася, наче в ковдру, а тоді я пірнула у мʼяке, нагріте спеціальною залізною лопаткою ліжко. Я ніби лежала на теплій хмаринці, тож невдовзі знову поринула у сон.

Десь на задвірках свідомості я чула голос Юмі, що щось схвильовано торохкотіла про сніданок, проте мені було так добре, так тепло, і дуже хотілося спати, що я не могла навіть думати про їжу.

Так, принаймні на якийсь час, я повністю розслабилася й дозволила собі поспати.

Крізь сон мені здалося, ніби в кімнаті є ще хтось. Певно це Юмі поправила мою ковдру й мʼяко торкнулася мого лоба. Які ж в неї холодні руки!

Примружившись, я промимрила щось незвʼязне, й перегорнулася на інший бік, щоб вона мене не займала.

А тоді почула голос Ліама. Чи мені здалося, що я його почула.

— Юмі, ти дала їй ліки, як я тебе просив?

— Ні, Ваша Світлосте, я не встигла. Я знайшла її в гардеробній, на підлозі біля дзеркала. Схоже, пані не спала всю ніч, тож, після ванни вона вмить заснула. Я не змогла її розбудити, навіть щоб зʼїсти сніданок.

— Зрозуміло. Дякую, що попередила мене. Де ці ліки зараз?

— Ось, проте, Ваша Світлосте… — розгублений голос Юмі набув панічних ноток, однак не схоже, що вона могла щось вдіяти проти задуму господаря.

Я почула якийсь дивний звук, ніби хтось відкоркував маленьку пляшку, а тоді відчула, як мене перегорнули на спину, й трохи припідняли, переводячи у напівсидяче положення, а тоді щось мʼяке і тепле торкнулося моїх губ.

В ту ж мить щось гірко-солодке й пекуче потекло мені до просто до рота. Я кілька разів вимушено ковтнула, відчуваючи, як тепло розповсюджується від горла до грудей і далі усім тілом, аж до самих кінчиків вальців, а тоді відчула приплив кисню до рота. Мої губи знову були вільні, і я провалилася у глибокий сон.

❄

Наступне моє пробудження було гіршим. Якщо його взагалі можна було так назвати. Усе тіло ломило, а голова боліла так, що аж у вухах дзвеніло. В горлі було так сухо, ніби я цілу вічність не пила води, а слабкість не дозволяла навіть розплющити очі.

Мені під спину підклали подушки й напоїли насиченим, трохи солонуватим бульйоном. Я вдячно ковтала, відчуваючи як сухість у горлі та порожнеча у шлунку змінюються полегшенням, тоді мене спробували напоїти тим самим солодко-гірким зіллям з ложки, проте нічого не вдалося, і я знову відчула доторк чужих губ.

Це повторилося ще кілька разів. Точно не знаю скільки, бо переважно боролася із жаром та холодом, то розкриваючись, то натягуючи ковдру по самі вуха, перш ніж я, нарешті, розплющила очі.

Буря вщухла. Чисте небо осяювали яскраві промені сонця, що заливали кімнату крізь вікно.

Я більше не відчувала болю чи слабкості. Тільки дуже-дуже хотіла їсти та помитися, бо одяг здавався мокрим і липким.

Досі сонна, я виповзла з-під ковдри, збираючись стягнути тонку нічну сорочку через голову, як раптом побачила Ліама.

Ельф спав сидячи у кріслі, просто поряд із ліжком. Його міцні руки були схрещені на грудях, що мірно здіймалися та опускалися. Губи Ліама були ледь-ледь розтулені, проте він не хропів, тільки ледь чутно дихав. Білосніжне волосся, трохи зібране на потилиці, розсипалося по сорочці, а довгі білі вії ледь-ледь тріпотіли уві сні.

Я навіть трохи залюбувалася ним, його тонкими та водночас мужніми рисами обличчя, й мʼязами, що проглядалися під сорочкою, перш ніж задалася питанням про те, що він, власне, тут робить?

Я памʼятала, як побачила Ліссу у дзеркалі після кількох годин пошуків. Як почула її розмову з тим таксистом, що викрав мене, а тоді… Що було тоді?

Мабуть, я якось доповзла до ліжка та заснула без сил… Чи ні?

В дні, коли мене завалювали роботою, й доводилося сидіти над ноутбуком та документацією до самого ранку, я, бува, засинала де доведеться. Навіть сидячи за робочим столом у не надто зручному кріслі. То чи можливо, що Юмі побачила, що я заснула посеред гардеробної, й попросила Ліама перенести мене у ліжко?