4.2

Як людина, що, за прикладом мачухи, завжди ставилася до казок, як до марнування часу, я звикла сприймати світ через призму логіки. І, навіть опинившись в якомусь дивному світі, з таксистами, що за кілька хвилин можуть вивезти тебе бозна-куди, щоб підмінити тобою наречену якогось вухастого лорда, я підсвідомо не шукала у цьому якихось магічних проявів.

Тож, коли дзеркало раптом пішло колами, ніби озеро, в яке діти жбурляють камінці, й моє відображення змінилося, власне… Моїм, проте іншим, в моєму звичайному одязі, у звичайній харківській квартирі без каміна та невидимих магічних грат на вікнах, ледь не скрикнула, й майже осіла на підлогу.

Моє ж відображення спокійнісінько нафарбувало губи, всміхнувшись так, як я ніколи не всміхалася, поправило елегантну зачіску та виріз чорної коктейльної сукні, геть мені незнайомої, та, почувши дзвінок у двері, раптом радісно підскочило та побігло відчиняти.

Я ж, трохи оклигавши від першого шоку, вражено кліпнула та підвелася, вдивляючись в обриси знайомої кімнати.

В ній усе залишилося таким, як я памʼятала: меблі, які ми з Аліною придбали на розпродажі та частково збирали удвох у цій квартирі, вже після смерті батька. Мій червоний диплом, що висів на стіні у дешевій рамці з крамниці різних дрібничок, моя постільна білизна на ліжку та книжкова шафа…

Хіба що в кутку додалося кілька брендових пакетів, з магазинів, у чий бік я навіть не дихаю, бо за ті ціни можна три секонди пограбувати.

— Соле, нарешті! — радісно скрикнула вона, явно звертаючись до якогось чоловіка.

Враховуючи те, що сталося зі мною, я припустила, що це той таксист, що викрав мене, і невдовзі моя теорія підтвердилася, коли я почула знайомий чоловічий голос:

— Вибач, Ліссо. Довелося затриматися. Повернути нещасному старому його костюм та машину. Коли він прокинеться, не згадає нічого з цього, і буде впевнений, що просто задрімав у машині. З ним усе буде в порядку.

Я не бачила їх, адже вони були поза зоною досяжності дзеркала, проте чомусь чула, тому намагалася не шуміти, щоб випадково не виказати себе — раптом це як двосторонній відеозвʼязок, просто в мене “вимкнена камера”? Адже Лісса точно не бачила мене, коли чепурилася…

— Як добре! — зітхнула вона, не приховуючи полегшення, — Тепер ми, нарешті, будемо разом! І Ліам теж буде щасливий, я в цьому впевнена… Ох, скоріше б забратися з цього дивного старого дому! Як вона взагалі тут жила? Ти знаєш, що в неї геть немає прикрас та гарного одягу? І зовсім ніяких цікавих книжок, тільки самі підручники! Схоже вона забагато працювала, бідолашна… Добре, що усе так склалося і для неї. З Ліамом їй більше не доведеться так жити…

— Нічого, поїдемо до мене, повечеряємо, а завтра вранці з’їздимо та придбаємо тобі все, що захочеш...

Я слухала, як вони перемовлялися, аж поки не гримнули вхідні двері, залишивши мою квартиру тихою та порожньою, й мовчки кипіла від люті.

Ці двоє вирвали мене з мого світу, з мого життя. Наплювали на мої бажання та цілі. На усі зусилля, яких я доклала, щоб отримати цю практику, а тепер ще й насміхаються? З мого одягу, роботи, навіть квартири!

Вона так зухвало про це говорить, ніби зробила мені величезну послугу, зруйнувавши моє життя та кар’єру!

Вилаявшись, я затулила обличчя долонями та ледь чутно прогарчала. А, щойно знову поглянула на дзеркало, моя квартира зникла. Натомість у дзеркалі відбивалася величезна гардеробна цього нестерпного дівчиська… і я. Розгублена та виснажена, у дурній сукні, що мені не належить.

Зазвичай я не даю волю відчаю та не плачу. Аліна завжди казала, що це для слабких. Для тих, кому бракує волі, щоб боротися та досягати поставленої мети.

Я не хотіла бути слабкою. Не хотіла плакати, бо знала, що це нічого не виправить. Не поверне мене додому. Не змусить цих двох заплатити.

Я мусила зібратися і продовжувати шукати вихід. Бо так мене виховали. Бо тільки так можна знайти рішення. Тільки так я повернуся додому.

Якщо був вхід, десь має бути вихід. Шпаринка, крізь яку я зможу втекти. І, що швидше я її відшукаю, то краще. Мабуть, де займе кілька днів… Принаймні тиждень відсутності я зможу якось пояснити. Збрешу, що захворіла й пролежала з лихоманкою… Це спрацює, адже Аліна повернеться лише в січні…

Якщо, звісно, Лісса не вирішить зробити мені ще одну “послугу”, і, повернувшись, я раптом не дізнаюся, що звільнилася за власним бажанням.

А щоб її!

Раптом до мене дійшла ще одна думка: там, в моєму рідному світі, їй знадобляться документи. Отже, якщо вона вирішить одружитися із цим шахраєм, що нахабно видав себе за таксиста…

О ні…

Звісно, я припускала, що колись можу одружитися. Колись в майбутньому, коли матиму успішну карʼєру, і зустріну надійного партнера, з котрим захочу будувати стосунки. Але не так! Не з невідомо ким, про кого знаю лише те, що він — аферист та викрадач людей!

Я намагалася вирівняти дихання, й бодай трохи заспокоїтися, однак усе було марно. Забагато усього сталося.  Забагато абсурдних речей, що ніяк не вкладалися в голові.

І, мабуть, вперше в моєму житті зі смерті батька, ситуація, в якій я опинилася, здавалася безвихідною. Цілковито безнадійною.