РОЗДІЛ 4

Мелісса

Коли Ліам спіймав мене, й вдарився головою, я вже вирішила, що мене, непосидющу, засудять за вбивство чужого вухастого нареченого, та наче обійшлося. Забій виявився не таким страшним, навіть обійшлося без гулі, проте я однаково почувалася винуватою.

Ну, можливо ще й тому, що підсвідомо чекала, що ельф раптом звалиться без свідомості десь в коридорі.

Загалом він виявився не таким яким я його уявляла. Ну, тобто так, Ліам був такий само стрункий, якими зазвичай малюють ельфів, однак і міцним також. Лежачи на ньому після падіння, я встигла оцінити мʼязи під його сорочкою, та й швидкість, з якою він мене спіймав…

Я, звісно, ніколи не була ласою до гарних чоловіків. Ну, тобто я могла оцінити чиюсь гарну зовнішність, проте не настільки, щоб годинами залипати на чиїсь напівоголені фотографії. Як я вже згадувала, в мене не було часу на чоловіків, і власне, на стосунки, відколи… Та ніколи, якщо вже зовсім відверто.

Але Ліам мене вразив.

Мабуть, те, що він зробив, тягнуло на сцену з якогось романтичного фільму. Добре, що я їх не дивилася! Не вистачало ще раптом намріяти собі якоїсь романтичної дурні! Мені ж ще до рідного світу повертатися, а в нього справжня наречена є, зараза безсоромна, що підставила мені, та, можливо, зруйнувала мої шанси на карʼєру!

Раптова злість прогнала сонливість, що майже змусила мене дотриматися обіцянки та дійсно піти спати, і я скочила на ноги, збираючись продовжити пошуки. Щоправда, перевірку верхньої частини шафи я вирішила відкласти напотім. Зранку попрошу в Юмі приставну драбину, й попрошу допомоги.

Натомість я продовжила перевіряти полиці, до яких дотягувалася, книгу за книгою, річ за річчю, гадати де б я сховала щось, що ніхто не мав знайти?

Звісно, логічніше було б спалити листи, запевнившись у тому, що вони перетворилися на попіл, і доказів не залишилося… Але це б означало, що в мене немає надії. А з цим я миритися аж ніяк не збиралася.

Якщо змирюся та опущу руки, дам волю паніці та відчаю, що геть не поліпшить ситуацію, в якій я опинилася.

— Ну ж бо, — пошепки благаю я, вперто продовжуючи пошуки, — Десь має бути щось корисне!

Очі злипалися, повіки здавалися надміру важкими, і я заледве не клювала носом, сидячи просто на підлозі, серед купи перевірених та неперевірених книжок.

За кілька годин я зазирнула в кожну шпарину, простукала усі меблі та каркас каміна, перевірила усі картини, та навіть відчинила вікно, збираючись перевірити, чи не сховала Лісса, раптом, чогось за ним, однак… Не змогла просунути крізь нього руку.

Схоже, попри все, Ліам потурбувався про додатковий захист будинку на час хуртовини. Або просто боявся, що фальшива наречена також втече, залишивши його розбиратися з усіма проблемами.

Звісно, шанси на втечу у таких погодних умовах, без транспорту чи розуміння куди йти, були нульові, якщо не відʼємні, тож я не збиралася вилазити крізь вікно, однак це завадило моїм пошукам, що неабияк дратувало.

Невже я дійсно схоже на дівчину, що вчудить щось таке, ризикуючи власним життям?

Ні, звісно, зі стільцем якось не дуже вийшло, та це ж була лише випадковість! Тут і відстань до підлоги не така велика. Ну могла забитися, так, можливо щось зламала б, якби не пощастило, проте нічого смертельного б не сталося!

Це аж ніяк не привід блокувати мої вікна, мов малій дитині!

Зітхнувши, я зачинила вікно, пообіцявши собі, що займуся цим пізніше, коли поговорю з Ліамом та змушу його прибрати… Це. Чим би воно не було.

В кімнаті не залишилося жодного місця в зоні моєї досяжності, до якого б я не дотягнулася, тож я перевела погляд у бік інших дверей — тих, що вели до вбиральні, суміщеній з ванною кімнатою, та гардеробної, з більшою кількістю нарядів та пар взуття, ніж треба будь-якій людині.

Я ніколи не була барахольницею, завжди виступала за практичність. В мене було кілька ділових костюмів для роботи в різні пори року, зимове, демісезонне та літнє взуття, з однією парою ділових туфель, що пасували до всіх костюмів, дві піжами для дому та кілька пар верхнього одягу на різні сезони, і цього було більш ніж достатньо.

Тим часом гардероб Лісси був схожий на асортимент гардеробної якоїсь велетенської кіностудії, що знімала серіал про епоху Ренесансу.

Величезна, з рядами домашніх, ділових та святкових суконь, різноманітних муфт, плащів, туфель та черевиків, спідньої білизни, панчох, і навіть костюмів для полювання та верхової їзди, вона була навіть більша за спальну кімнату! Крім того, на полицях звідусіль на обшитих оксамитом подушках сяяли прикраси: медальйони, кільця, тіари, браслети, кольє та кульчики.

Здавалося, ніби хтось пограбував ювелірку та перетягнув усе сюди.

І, хоча я не мала пристрасті до прикрас, розуміння того, що усе це коштує шалену купу грошей, трохи бентежило. Як і обсяг роботи.

Я розуміла, що могла б оглядати усе тут тижнями, і однаково не закінчити, й, важко зітхнувши, сіла на мʼякий пуф, обшитий червоним оксамитом, просто перед величезним дзеркалом у блискучій срібній рамі.

На відміну від інших, воно не висіло на стіні, а стояло просто на підлозі, на спеціальній підставці, як в деяких магазинах чи салонах, тож сховати за ним що-небудь здавалося неможливим. Однак, трохи поміркувавши, я все ж вирішила перевірити і його також.