3.3

Було трохи дивно ховати щось у власному кабінеті, ніби мала дитина, що намагається приховати щось від батьків, однак я не міг дозволити, щоб хтось побачив в мене ці книги.

— Так?

За мить з того боку дверей почувся нерішучий голос:

— Це Лісса. Вибач, що турбую… Можна мені зайти?

Я вражено застиг на місці.

Після усього, що сталося, та ситної вечері, я очікував, що вона спатиме о такій годині. Або ж міркуватиме над цим насамоті, а вона… Хоче бачити мене?

Раптом від цієї думки в мене пересохло у горлі, чого ніколи раніше не траплялося.

Прокашлявшись, я спробував надати обличчю спокійного виразу та відповів:

— Звісно. Заходь, будь ласка.

Нечутно прочинивши двері, дівчина увійшла до кімнати. Служниця вже встигла перевдягнути її у мʼяку теплу сукню для сну. Загалом цілком пристойну, та все ж… Геть не ту, що Лісса могла б вдягнути у моїй присутності.

Намагаючись не дивитися на її тіло, й особливо на неглибоке декольте, я вказав їй на мʼяке крісло, що стояло тут спеціально для важливих відвідувачів.

— Сідай, наказати Юмі принести нам чаю?

— Ні, дякую… Я насправді тут, бо не могла заснути, — вона втомлено сіла, склавши руки на колінах, однак мала рішучий вигляд, — Я шукала якісь записи, можливо листи, які можуть пояснити як Лісса змогла втекти. Адже вона мусила якось підтримувати звʼязок із тим, хто допоміг їй та викрав мене з рідного світу. Проте в кімнаті або нічого не залишилося, або сховано надто добре, тож…

Он воно як.

Виходить, що, повечерявши, вона вирішила не витрачати час на відпочинок, й шукати шлях додому? Це… Неочікувано.

Я припускав, що Мелісса просто чекатиме від мене новин. Або принаймні не почне діяти раніше, ніж вщухне хуртовина. Вона виявилася набагато рішучішою, ніж я припускав.

— Ти хочеш, щоб я тобі допоміг знайти її сховки?

Дівчина кивнула.

— Якщо такі є. Я… Спробувала розпитати про них Юмі, проте вона сказала, що нічого про це не знає. Гадаю, не слід цьому дивуватися. Навряд Лісса ділилася своїми планами з усіма навколо, і, мабуть, попіклувалася про те, щоб знищити будь-які докази, але… Я мушу продовжувати шукати. Розумію, в тебе, мабуть, повно своєї роботи, і ритися в кімнаті твоєї втікачки-нареченої — не те завдання…

— Гаразд.

— Що? — вона здивовано кліпнула, витріщившись на мене, й, склавши руки у замок, я повторив:

— Я допоможу тобі, Меліссо. Ти не мусиш займатися цим сама.

На мить її губи вражено розімкнулися, а тоді вона зітхнула, явно відчувши полегшення.

— Дякую! Якщо чесно, ці її кімнати здаються якимись нескінченними, і сама я возитимуся там цілу вічність…

Я кивнув, підводячись з крісла, наостанок кинувши погляд на шухляду стола, в якому лежали принесені Кормаллом книги, й вирішивши, що поверну їх йому завтра.

Насправді, звісно, Мелісса не мала мені дякувати. Це був просто холодний розрахунок: бути до неї якомога ближче, завоювати її довіру, й проконтролювати, щоб вона, з цією неймовірною ініціативністю, раптом дійсно не знайшла шлях додому.

Так, я усвідомлював наскільки це егоїстично. Проте інші варіанти мене не влаштовували.

Нарешті знайти істинну пару, тільки щоб відпустити її? Я не настільки благородний дурень.

Та й, відверто кажучи, не розумію що в цьому благородного. Приректи нас обох на самотність та внутрішню порожнечу лише тому, що забракло волі боротися? Яка дурня.

— Я, якщо чесно, чекала, що ти спробуєш вмовити мене почекати до ранку, але я не можу просто сидіти й чекати, що усе вирішиться саме собою і… — коли ми прямували до її кімнат, Мелісса закусила губу, на мить заплющивши очі, — Знаю, це звучить як божевілля, проте я не можу надовго пропасти, бо усі вирішать, що я просто не витримала навантаження і кинула роботу, усіх підвела, і моє місце віддадуть комусь іншому, а я… Я так довго йшла до цього… Я не можу дозволити усьому пропасти через якусь магічно-аферичну пригоду.

На мить дівчина хлюпнула носом. Та, щойно я подумав, ніби вона зараз заплаче, одразу чхнула, затуливши рота долонею.

— Дідько… — вилаялася вона, — Пробач, мабуть, я все ж таки застудилася… 

Вражено кліпнувши, я спохмурнів, а тоді простягнув їй хустинку, котру дівчина негайно притулила до обличчя.

— Дякую. Зазвичай я не хворію. Організм ніби відчуває, що я не маю на це часу, — вона знервовано кахикнула.

— Я накажу Юмі принести тобі зілля від застуди.

— Та не треба. То дрібниці, нічого такого. Насправді я наказала їй йти відпочивати, після того, як вона супроводила мене до твого кабінету.  Гадаю Юмі вже спить, тож не варто її турбувати. Я цілком можу випити те зілля завтра вранці. Або просто ібупрофен, якщо мені пощастить, і я повернуся до рідного світу…

Я вперше чув про магічне зілля з такою дивною назвою, проте від її слів в мене неприємно защемило в грудях. 

Вона точно не зрадіє, коли зрозуміє, що не зможе повернутись до свого старого життя. І не пробачить, якщо дізнається, що мені довелося докласти до цього руку.