2.3

Звісно, я не голодувала. Іноді не встигала поїсти, ніколи не встигала приготувати нічого складнішого за яєчню чи спагетті, але здебільшого їла як мінімум тричі на день… Ну гаразд, двічі.

Просто переважно це було щось з доставки, й навіть віддалено не схоже на домашню їжу, котру Юмі сервірувала просто переді мною.

Шлунок, відчувши, що нас збираються кормити, став активно висловлювати згоду й натякати на те, що, якщо я негайно не дам йому бажане, він збунтується і почне переварювати сам себе.

— Ох, пані! Чому ж ви не сказали, що аж так зголодніли? — захвилювалася покоївка, — Я принесла б вам їжу набагато раніше.

— Не хотіла тебе зайвий раз турбувати, — відразу ж збрехала я, — До того ж, нам з Його Світлістю треба було обговорити… Мій стан. І як діяти далі, щоб уникнути неприємностей.

Зітхнувши, Юмі поставила переді мною тарілку, і я спішно взялася за хліб та суп. Боже, який він був смачний! Золотистий, не жирний, проте насичений бульйон, ніжні овочі та фрикадельки, що аж тануть у роті! А хрумкий хліб, ніби щойно з печі… Та я в Раю!

— Вам слід більше піклуватися про власне здоровʼя, моя пані. А що, як ви захворієте, бо недостатньо їсте?

Якби я не мусила тримати власну особистість у таємниці, я б гмикнула та відказала, що ще не так давно, за студентські роки, могла виживати на одній пачці мівіни та слойці з кулиничів на день, але зрештою промовчала.

Тим паче, що не могла відірватися від супу, аж поки тарілка не спорожніла — настільки це було смачно.

Коли я востаннє так їла? Мабуть, ще в дитинстві, до смерті батька. Той любив готувати для мене та для Аліни. Завжди дбав, щоб ми добре харчувалися.

А тоді його не стало.

Та, як виявилося, Юмі принесла не тільки суп. В наступній тарілці виявилося ніжне картопляне пюре із вершково-сирним соусом, грибами та стейком з птиці, мабуть, качки чи гуски. Якщо чесно, мені було байдуже, бо я зʼїла усе швидше, ніж встигла змигнути оком. Мʼясо було трохи пряним, мʼяким та соковитим всередині, та водночас хрумким та румʼяним зовні. Ідеальним. А пюре було таким смачним, що я ледве втрималася від того, щоб облизати тарілку.

Відклавши прибори убік, я поклала руки на живіт, що ще ніколи не був таким повним, та зітхнула, а тоді з підозрою подивилася на останнє блюдо, досі накрите срібним ковпаком, та чай, який Юмі приготувала для мене, та спитала:

— Скажи, Юмі, а мене що, завжди так годують?

Якщо це правда, в справжньої Лісси або чудовий метаболізм, або якісь магічні пігулки, що допомагають їй не розтовстіти.

Чомусь це питання змусило її спохмурніти. Відставивши заварник, вона трохи помʼялася, ніби добираючи слова, а тоді промовила, явно хвилюючись:

— Вибачте, моя пані, я знаю, ці страви не відповідають вашим вимогам, однак Його Світлість велів подбати про те, щоб ви зігрілися та добре поїли, щоб не захворіти…

От дідько. Схоже ця Лісса дівчині взагалі життя не давала, якщо та від мене чекає скарг та невдоволення. Терористка-аферистка! 

— Що? Ні! Юмі, ти мене неправильно зрозуміла! Усе це дуже смачно, але мені здається, що цього трохи забагато для одного разу… Я не впевнена, що в мене влізе щось ще, тому…

— Ой, — почервонівши, вона притулила долоню до рота, а тоді підняла кришку, й повітря кімнати наповнилося солодким ароматом випічки й чогось кисленького… Ягід? Слив?  — Тоді мені варто віднести пиріг на кухню?

— Пиріг? — миттю оживилася я, — А з чим?

Так, я усвідомлювала, що обʼїлася. І що щойно про це казала. Але ж пиріг!

З усіх речей на світі я, мабуть, мала слабкість лише до випічки. Та, оскільки ані я, ані Аліна, не мали часу возитися з приготуванням, мені доводилося перебиватися магазинною. А тут справжній домашній пиріг!

До того ж, усі знають, що для десертів в людей окремий шлунок!

Розгубившись, Юмі проказала:

— З яблуками та корицею, моя пані. Але ж…

— Що ж, не можна, щоб старання кухаря пропали даром, правда? Гадаю, я зʼїм кілька шматочків, якщо ти мені допоможеш.

Мабуть, я сказала щось не те, бо розгубленість дівчини стрімко переросла у переляк.

— Що ви, моя пані! Хіба я можу ділити з вами стіл? Я ж лише служниця…

— Але ж ніхто не побачить, — справедливо зауважую я, — І не дізнається.

Боже, невже у цьому світі досі діє дурна ієрархія, і такі, як Лісса, вважаються аж настільки вищими за інших людей?

— Але ж…

Дівчина подивилася на румʼяний пиріг, не здатна приховати свого бажання, тоді ковтнула слину й знову подивилася на мене, збираючись відмовитися, проте я не збиралася відступатися так легко.

Мені потрібні союзники. Люди, що не просто змушені, а й вмотивовані мені допомагати. А це неможливо, якщо в них гратимуть старі образи на справжню Ліссу. Отже, мені треба їх причарувати. Змусити повірити у те, що вона змінилася, виправилася, і більше не така ходяча проблема, якою була раніше.

— Я нікому не скажу, — внесла я останній аргумент, а тоді, вже тихіше, додала: — Будь ласка. Я розумію, що так не заведено, але я нічогісінько не памʼятаю, а ти — одна з небагатьох, хто знає про це та допомагає мені. Я просто хочу віддячити тобі. І ще перепросити. Схоже я не дуже добре ставилася до тебе та інших. Мені шкода.