РОЗДІЛ 2

Мелісса

О ні… Ні-ні-ні…

Це погано, дуже-дуже погано. Навіть кепсько.

Цей дурний сон затягнувся. Звісно, я не впевнена, можливо там, у реальності, пройшло не так багато часу, проте мене вже точно щось мало розбудити: колеги, що святкують Різдво, гучні вигуки з вулиці, або ж крісло, що раптом вирішило відʼїхати від столу.

А найгірше те, що усе було аж занадто реалістично: холод, який я відчувала на вулиці, тепло від гарячої води, коли покоївка приготувала для мене ванну, голод. І цей ельф. Я точно відчула, коли торкнулася кінчика його гострого вуха, і відчувала, як той торкнувся мене, а тепер…

Тепер в мене на руці зʼявилося якесь дивне татуювання, котре, на додачу, ще й колір змінює! І гріється, хай йому грець, як старенький ноутбук!

Божевілля. Це все просто якесь божевілля! Це не може бути реальністю!

Може уві сні я вдарилася головою і просто зараз лежу в комі на підлозі? Або вже у кареті швидкої, якщо раптом хтось з колег вирішив мене перевірити.

Хоча я б не здивувалася, якби ні. Я доволі впевнено окреслила, що не маю часу на святкування та волію, щоб мені не заважали.

Від цієї думки стало страшно, а в кімнаті раптом забракло повітря, тож, скочивши на ноги, я оминула ельфа, що досі стояв, мов задеревʼянілий, а тоді підбігла до вікна, й схопилася за ручки, намагаючись розчахнути його. Однак Ельф зупинив мене, натиснувши на віконну раму та повертаючи замок на місце, а тоді мʼяко обхопив мене за плечі, розвертаючи до себе обличчям.

— Зупинись. Там хуртовина. В кімнату нанесе снігу та вітру, ще захворієш.

Його голос був сповнений щирого занепокоєння, ніби в санітара, що намагається заспокоїти божевільну, яка вважає себе принцесою Діаною чи Марією Магдалиною, і я важко задихала, заплющивши очі.

Нереально. Усе це нереально. В житті так не буває. Таксі не відвозять пасажирів в інші світи з лицарями, покоївками та ельфами. Татуювання не зʼявляються та не змінюються самі по собі. Та сама тільки думка про те, що усе це не сон, суцільне божевілля!

Але, скільки б я не щипала себе, попри біль, не могла прокинутися, й не мала іншого пояснення.

Дідько, ну чому саме я? Чому просто зараз, коли я як ніколи близька до бажаної мети? Коли Аліна вже майже домовилася для мене за практику в суді в Вінниці… Це, звісно, не Київ, проте…

Я стільки років гарувала, і все заради чого? Щоб якийсь ряджений пройдисвіт підмінив мною чиюсь наречену?

— Дихай, — прошепотів він. Я обхопила себе руками, ніби не могла зігрітися, та спитала:

— Це не сон, так?

— Ні, — видихнув ельф, якось дивно дивлячись на мене. Його ясні блакитні очі раптом здалися темнішими, майже синіми, і з цим його білим, мов сніг, волосся, він був схожий на якогось принца з казки.

Казки, про яку я, між іншим, нікого не просила!

— Що ж…

— Ліам, — підказав він, і я невесело гмикнула. Ну звісно, в такого красеня не може бути звичайне імʼя, типу Василь чи Дмитро.

— Що ж, Ліам. Схоже нас з тобою обох намахали. Що робитимемо?

Якщо усе це правда, і той шахрай-Миколай дійсно переніс мене в магічний світ на своїй тойоті, значить має бути шлях назад. І я його обовʼязково знайду. А тоді витрясу з його фальшивої бороди вибачення та компенсацію за моральну шкоду.

Ельф кинув задумливий погляд на вікно, за яким буяла хуртовина.

— В таку погоду виходити назовні небезпечно, тож, для початку, пропоную дочекатися, доки вона заспокоїться.

Я закусила губу, та кивнула, не впевнена чи вистачить в мене терпіння до покращення погодних умов. Та й коли воно взагалі наступить? Що як тут місяцями така погода? А мене, тим часом звільнять з роботи та обʼявлять безвісти зниклою. І як це потім пояснювати після повернення, щоб вберегти роботу і не потрапити до божевільні?

Від нервів аж шлунок зкрутило, і я задихала ще глибше, намагаючись опанувати себе.

Панікою я краще точно нікому не зроблю, і ніяк на ситуацію не вплину. Принаймні цей вухастий мені повірив, отже я із цим не сама. 

Навряд він зрадів, дізнавшись, що справжня наречена його надурила, підсунувши підробку. Знати б ще як нас переплутали! Я в дзеркало дивилася, коли покоївка мене перевдягала, й, крім одягу, геть не змінилася.

— Ми з нею справді такі схожі?

— Так, — хрипко підтвердив Ліам, не зводячи з мене пильного погляду. Я не могла його засуджувати. Він, певно, також в шоці від того, що сталося.

— Що ж, вочевидь їй хтось допоміг. Думаю вона вийшла надвір, чекаючи, доки привезуть мене, тоді почаклувала над моїм одягом, а сама непомітно пролізла у машину, перш ніж та поїхала. Мабуть, вони якось знайшли мене, зрозуміли, що ми схожі, й спланували це, чекаючи слушної миті.

Ідеальне шахрайство, щоб їх!

І де ця справжня Лісса тепер? Бодай не на моєму місці? Вона ж геть нічого не тямить в юриспруденції, чи інтернеті, не знає про мої задачі в офісі…

Дідько, вона зіпсує моє життя!