1.4

Вона якось сумно всміхнулася та кивнула.

— Мабуть, можна сказати й так. Це карета, що їде завдяки спеціальному пристрої та паливу, на якому цей пристрій працює. Водій — той, хто керує нею. Не знаю, навіщо я це пояснюю власній фантазії…

Цього разу я вирішив проігнорувати те, що вона вперто вважає усе, що коїться навколо, сном. Натомість спитав:

— І ти їхала кудись ввечорі сама? Без супроводу?

— Ну, так? — дівчина легковажно знизала плечима, — Усі нормальні люди так їздять. Адже зараз не шістнадцяте сторіччя. Старі правила більше не діють. І не “кудись”, а поверталася додому з роботи. Принаймні мала повернутися. Але тепер я вже не впевнена. Мабуть, я досі в офісі, просто виснажилася та задрімала. Таке зі мною вже бувало. Щоправда, — додала вона, — Без дивних снів. Можливо я все ж таки захворіла.

— І ти працюєш. Допізна, — повільно повторив я.

— Так, працюю, — цього разу її голос здався різким, навіть трошки ображеним, а погляд, яким вона мене обдарувала, був пекучим, — І мені подобається. Я займаюся улюбленою справою і планую досягнути успіхів в юридичній галузі, а це неможливо, якщо не витримувати конкуренції. Так, буває  що я перепрацьовую, але кому від цього гірше? Чесне слово, ніби я своїм цим життям, позбавленим побачень та вихідних з безцільним байдикуванням іншим жити не даю!

— І ця твоя галузь…

Вона поморщилася, ніби їй боліла голова від самої необхідності пояснювати мені такі речі.

— Якщо дуже коротко та просто, це судова справа. Я хочу колись стати суддею. А це неможливо без стажу та практики.

Це було божевіллям. Вона була геть не схожою на Ліссу. Зовні — так. Вони були немов дві краплі води. Проте те, що вона казала, як трималася, навіть те, як вона говорила, усе це відрізнялося від тієї Лісси, яку я знав усе життя.

До того ж я не вірив у те, що в моєї нареченої вистачило б фантазії на щось подібне.

На щастя, існував один спосіб перевірити, щоб дізнатися напевно.

— Можна тебе ще раз торкнутися? — спитав я.

Примружившись, вона вороже подивилася на мене, не випускаючи з рук подушки.

— Навіщо це?

— Перевірити дещо. До того ж яка різниця що я робитиму? Адже ти впевнена у тому, що усе це нереально.

— Так, мабуть, — Мелісса не могла заперечити логіку моїх слів, проте в її очах був сумнів, а ще недовіра, — Тільки в межах пристойності, — зрештою роздратовано попередила вона, — Я не хочу, щоб усе це божевілля раптом перетворилося на еротичний сон.

Її слова змусили мене вдавитися повітрям. Такого я аж ніяк не очікував почути.

— Усе буде пристойно, — запевнив її я, — Мені потрібна лише твоя долоня та запʼясток на лівій руці.

Зітхнувши, вона простягнула мені ліву руку, догори долонею.

Хоч яким невинним був цей жест, дівчина помітно нервувала. Че було помітно по її насуплених бровах, напруженому, уривчастому диханню, та серцебиттю, яке я відчув, щойно торкнувся її запʼястка.

— Усе буде добре, — заспокійливо мовив я, легенько окреслюючи контур її долоні, а тоді зосередився, й дозволив власній магії вільно перетекти у її руку.

Спочатку нічого не відбувалося, та за мить на її шкірі почав проявлятися візерунок магічної печатки — обіцянки, що скріпила угоду наших батьків та наші заручини.

Невже Лісса мене обдурила, і це насправді вона?

Нахмурившись, я подивився на дівчину, а тоді помітив справжній шок на її обличчі. Роззявивши рота, вона дивилася на печатку, ніби бачила її вперше, а тоді тремтливим голосом спитала:

— Щ-що це?! Звідки воно?! Я ж ніколи не робила татуювань! Тим паче таких!

В паніці вона потерла шкіру рукою, ніби сподівалася, що так печатка зникне, зітреться, не лишивши й сліду, та, звісно, це не спрацювало. Печатки не позбудешся так просто.

Це було ще однією причиною, з якої я ніколи не противився цим заручинам, й казав їй змиритися. Такі угоди непорушні.

— Хіба тебе має це турбувати? Адже це все сон, — холодно нагадав я, відчуваючи себе останнім йолопом.

Щоб мою наречену підмінили такою самою дівчиною? Як взагалі можна повірити у таку дурню?

Розчарований, я відвернувся від неї, і вже збирався піти, залишивши її розігрувати продовження цієї вистави вже насамоті. От тільки вона раптом налякано зойкнула, привертаючи мою увагу.

Озирнувшись, я вже збирався висловити їй усе, що думаю про цю брехню, як раптом завмер і ніби забув як дихати.

Бо печатка на її руці раптом почала змінюватися, й темне чорнило перетворилося на золоте.

Я кліпнув раз, потім другий, намагаючись прогнати марення. Ні, це не може бути правдою. Я бачив цю печатку багато разів, і вона завжди була однаковою. Чорною. Простою формальністю.

Золотою могла стати печатка тільки в тих, чий союз благословили Боги. А наш з Ліссою аж ніяк не такий. Це не могло змінитися, хіба що…

Хіба що усе це правда, й вона — ніяка не Лісса.