1.3

Я вже збирався йти, як раптом почув, як вона тихо пробурмотіла:

— Трясця, який дивний сон…

Звісно, це здалося мені дивним. З чого б це раптом їй обговорювати зі мною свої нічні жахіття? Та й було більше схоже на те, що вона вважає, ніби спить просто зараз.

Спохмурнівши, я наблизився до неї, попри те, що вона відступала, доки не притулилася спиною до стіни, налякано заплющивши очі, а тоді приклав долоню їй до лоба.

— Жару наче нема… — задумливо промовив я, — То що з тобою?

Зойкнувши, вона сахнулася від мене, ніби від вогню, й з мого рота вирвалося втомлене зітхання. 

— Якщо з тобою усе гаразд, не додавай Юмі та іншим зайвих приводів для занепокоєння. Сьогодні ти змусила усіх хвилюватися. Це могло погано закінчитися, сподіваюся ти це усвідомлюєш.

Лісса мовчки дивилася на мене, напружено вивчаючи моє обличчя, й особливо вуха. Якось дивно, ніби бачила їх вперше. Раніше я не помічав за нею такої уваги до моєї особи, але не придав би цьому значення, якби вона раптом не зробила крок уперед, і, утримуючи подушку однією рукою, торкнулася кінчика мого вуха.

Реакція була миттєвою: її зойк та розгубленість у погляді, мій шок та жар від того, що вона зробила. Та усе це було дрібницями в порівнянні із тим, що сталося далі.

— Вони… справжні? — хрипко спитала вона.

— Ти що, пила? — нахмурився я. Тоді нахилився ближче, вдихаючи її запах: солодкий, цитрусовий та трохи димний, ніби з нотками пороху. Однак жодного натяку на вино, — Не схоже…

— Звісно ні! — обурено промовила Лісса, — Я взагалі не пʼю!

— Ну ти ніколи не допивалася до втрати памʼяті, — спокійно зауважив я, склавши руки на грудях, — Однак від келиха свого улюбленого, з виноградників Елінай, ніколи не відмовлялася.

— Не розумію про що ти.

— А я не розумію чого ти сподіваєшся досягнути цією витівкою. Гадаєш, якщо удаси, що забула мене, батьки розірвуть угоду?

— Яку ще угоду? — нахмурилася вона, і вперше за багато років я відчув, як мені уривається терпець.

— Годі. Ліссо, я знаю тебе з дитинства. Хай там що ти вигадала цього разу, це не спрацює. Нічого не змінити.

— Та що змінити? — раптом вибухнула вона, підступаючи до мене на крок. От тільки Лісса здавалася не просто роздратованою, а стривоженою, — Хоч хтось тут може казати прямо, а не загадками, чи то усі сни такі дурні?

Я вигнув брову, пильно вдивляючись в її обличчя, і намагаючись знайти бодай якийсь натяк на фальш, однак Лісса здавалася щирою.

— Ти справді вважаєш, що усе це сон? — спитав я.

— А що ж ще? — пирхнула вона, а тоді почала перераховувати: — Спочатку цей дивний водій, що привіз мене незрозуміло куди за пʼятнадцять хвилин — час, за який неможливо вивезти так далеко за місто. Одяг, що змінився сам собою. Потім ця покоївка та лицар, ніби з косплейної вечірки, а тепер оце? — врешті-решт Лісса вказала на мої вуха, наче вони були найбільшою проблемою і її житті, — Якщо чесно, ельфи — це вже занадто. Я ж навіть фентезі не читаю. Ні, звісно, я бачила раз Гаррі Поттера, і про володаря перснів чула, я ж бо не геть відірвана від життя, але ніколи не поділяла загального захвату.

Вона говорила і говорила, а я не розумів половини з її слів.

Водій? Косплейна вечірка? І хто, заради неба, цей Гаррі Поттер, і чому його звуть володарем перснів? Якийсь ювелір?

Мабуть, таки доведеться викликати цілителя. Нехай перевірить чи вона не відморозила собі чогось важливого.

— Ліссо, — спокійно мовив я, намагаючись не тиснути на неї, — Я не розумію про що ти, але в одному можеш бути впевненою — ти не спиш. І, якщо відверто, я занепокоєний твоїм станом.

— Я сама ним вже занепокоєна, — втомлено зітхнула вона, сідаючи назад у крісло, й знову притискаючи до грудей подушку, — І ніяка я не Лісса. Мелісса я. 

Нахмурившись, я знову придивився до неї, але цього разу пильніше, ніби бачив її вперше. Згадав її подив, коли вона торкнулася мого вуха, слова, значення яких я не розумів, те, як вона не впізнала мій маєток, і ось тепер це імʼя.

Або це дуже гарно спланована вистава, і Лісса має приховані акторські таланти, або…

— Ти сказала, що тебе сюди хтось привіз, — нагадав я.

Вона кивнула, навіть не дивлячись на мене — її увагу захопив вогонь у каміні.

— Так, я затрималася на роботі та викликала таксі, бо на вулиці був жахливий дубак, ще й снігу по коліно. Поки чекала, ледь усе собі не відморозила, бо водій теж затримався. Ще й у костюм Святого Миколая вбрався, дивак. І давай до мене з розмовами лізти, мовляв: “Як це так така молода та гарна дівчина буде сама вдома на Різдво?” — вона роздратовано закотила очі, — І чого усім навколо здається, ніби не можна бути щасливим без стосунків, без оцих постійних сварок та примирень? Навіть дурна підсвідомість мені ельфів підкидає. А мені й так добре! В мене навчання, карʼєра. І Різдво — не такий вже й особливий день. Просто чергова дата у календарі. Не всі мусять пищати від радощів та шаленіти від цього свята кожен рік. Я ж бо не вчу їх як жити, правда? То чому мені не можуть просто дати спокій?