1.2

Закінчивши з основною роботою, я запечатав листа, котрого мав відправити, щойно погода поліпшиться, і вийшов з кабінету. Ця частина маєтку була поглинута тишею — Лісса переважно уникала її, і це було найкращим рішенням для нас обох.

Мінімум контактів, мінімум сварок. Моє життя було майже стерпним. Але усе добре колись закінчується. Так вийшло і цього разу.

Південне крило, відведене під кімнати Лісси, не знало тиші та спокою, відколи вона прибула у цей маєток за наказом власного батька. Сама подорож, до речі, також не обійшлася без спроби втечі, навіть двох, тому супроводу, якій виділили для неї, довелося зачинити її в кареті та навішати на ту додаткових заклять, щоб запобігти новим спробам.

Звісно, на цьому вона не заспокоїлася.

Її впертості можна було лише позаздрити. Чи, бо пак жахнутися, оскільки вона межувала із дурістю.

Але цього разу у південному крилі маєтку було напрочуд тихо та спокійно: не чутно ані покоївок, нажаханих витівками моєї невгамовної нареченої, ані самих витівок, ані гучних заперечень. Тільки наблизившись до її кімнат я почув тихий відгомін чужих голосів.

— Пані, ви ж геть змерзли! Навіщо ви вийшли у таку заметіль?

Це був голос Юмі, її особистої покоївки, що дбала про неї від найпершого дня прибуття.

Я очікував, що Лісса, як завжди, огризатиметься, жалітиметься на навʼязаний шлюб і те, що її ніхто не розуміє. Однак її відповідь була напрочуд спокійною:

— Мабуть, захотілося провітрити голову, — зітхнула вона трохи задумливо.

Дивно, за стільки років я жодного разу не чув в неї такого тону. Певно тому і зупинився, підслуховуючи, замість постукати у двері, як збирався мить тому.

— Ох, пані… А якби щось сталося? Звісно, угіддя охороняються, але не в таку погоду. А якби на вас набрів дикий звір? А якби ви заблукали?

— Пробач. Мені просто було потрібно трохи часу на самоті.

Я заціпенів.

Скільки б Лісса не спричиняла незручностей, хай як вона поводилася, вона ніколи не просила вибачення. Хіба що коли її витівки доводили когось до сліз. Тоді вона визнавала, що перетнула межу, та однаково стояла на своєму. Але щоб отак перепросити, коли її сварять…

Може вона таки захворіла?

Наважившись, я постукав у двері, й повідомив:

— Це Ліам. Я можу увійти?

Моє занепокоєння було слабким, несерйозним. Більше схожий на легкий подив. Насправді я був впевнений у тому, що вона злякалася, опинившись надворі в хуртовину. Аж поки не почув тихий шепіт Лісси:

— А хто це?

Мені ніби дали ляпаса.

Вона використовувала різні способи, щоб зачепити мене, але це… Це щось новеньке.

— Ви що? — перелякано зашепотіла Юмі, — Пані, це ж господар, Його Світлість… Ви не памʼятаєте?

Я прислухався, чекаючи на відповідь. Але її не було. Ніби слова Юмі змусили її розгубитися, і я стиснув щелепи, так, що аж на обличчі жовна заграли.

Це було занадто. Я не збирався терпіти такої образи, й схопився за двері.

— Юмі, моя наречена у пристойному вигляді? — крижаним тоном спитав я. У відповідь почувся переляканий зойк.

— Так, Ваша Світлосте! Але…

— Я входжу.

Зазвичай я не нехтував правилами етикету, зокрема тими, що забороняють молодим лордам відвідувати кімнати молодих леді без запрошення. Але, якщо вже моя наречена вирішила розіграти таку виставу, ніби не знає хто я, нехай скаже мені це просто в обличчя.

Подивимося наскільки вистачить її гри.

Я штовхнув двері, ігноруючи перелякану покоївку, й зупинився, дивлячись на Ліссу. Побачивши мене, вона скочила на ноги, просто як була — з подушкою у руках. Зелені очі розширилися від суміші подиву та гніву, руді кучері вільно розсипалися по плечах.

— Будь ласка, залиш нас, — звернувся я до покоївки.

Дівчина застигла, переводячи погляд з мене на Ліссу, розриваючись між тим, щоб підтримати свою пані та виконати мій наказ. Та, зрештою, винувато вклонившись моїй нареченій, вийшла з кімнати, залишивши нас наодинці.

Коли вона йшла, Лісса спробувала впіймати покоївку за руку, однак не встигла, й нервово закусила нижню губу.

Цікаво. Раніше я не помічав за нею такої звички.

Щойно за покоївкою зачинилися двері, я підступив до Лісси на крок. Вона ж… Налякано відступила, утримуючи руками подушку, наче щит.

Я зупинився, шокований, наче на мене вилили відро крижаної води.

Звісно, я не збирався підходити до неї надто близько. Не ближче, ніж дозволяли правила. Й тим паче шкодити їй. Сама ідея була абсурдною, і Лісса знала це.

Хай як вона ненавиділа ідею шлюбу зі мною, вона ніколи не боялася мене, бо знала, що не має на це причин. Ніколи. Але зараз… В її очах був страх.

Прокляття, це навіть не смішно! Я ніколи не був тираном, хай якою нестерпною не була її поведінка. Я не обмежував ані її витрати, ані її пересування. Вона навіть спокійно виїздила у місто із супроводом, коли це дозволяла погода. Ніколи голосу не підвищував. А тепер вона дивиться на мене так, ніби я — якесь чудовисько?