РОЗДІЛ 1

Ліам

— Ваша Світлосте, ми знайшли леді Ліссу!

Дочекавшись дозволу увійти, до мого кабінету забіг кремезний, коротко стрижений хлопець в обладунках.

— Он як? — я кинув спокійний погляд на Кормалла, свого вартового, який заступив на службу рік тому, замінивши старого батька, що пішов на заслужений спочинок, понад звітом. Тоді відклав його вбік та взявся за перо та чорнила.

Судячи зі звіту, в нас виник брак зерна через гризунів. Його може не вистачити, щоб люди пережили землю. Тож треба якомога швидше знайти, закупити та перевезти ще. Те ж стосується ліків та мʼяса.

У каміні потріскував вогонь, що поглинав свіжі дрова. За вікном буяла заметіль. В таку погоду листа не відправиш — будь-який гінець заблукає. Ніхто при своєму розумі не вийшов би за таких умов на двір, але, відколи леді Арвент прибула до мого маєтку, вона тільки те і робила, що спричиняла покоївкам незручності, бунтуючи проти наших заручин. Тому і ця витівка мене не здивувала.

— Так! Юмі знайшла її. Схоже вона гуляла навколо маєтку… Добре, що її помітили, перш ніж хуртовина посилилася! Хтозна, що могло статися…

Я зітхнув.

Він мав рацію. Вона могла постраждати, і тоді її батько мені життя не дав. Як, власне, і мій. Дбати про неї — мій обовʼязок, оскільки вона — моя наречена.

Наші заручини влаштували, щойно вона народилася. Мені тоді було п’ять років. Недостатньо для того, аби розуміти що таке шлюб, але достатньо, щоб відчути на собі тягар відповідальності.

Відтоді мене готували, як наступника батька, майбутню голову роду. Усі мої дні були поглинуті навчанням та тренуванням на мечах, та зрідка, навіть коли леді Арвент ще була немовлям, наші батьки влаштовували нам зустрічі. Проста формальність, така ж, я наш танець на її дебюті в королівському палаці, та на інших балах багато років по тому.

З дорослішанням, леді Арвент ставала проявляти свою бунтівну натуру: тікати просто перед зустріччю та влаштовувати різні витівки, сподіваючись, якщо не перетягнути мене на свій бік, то змусити моїх батьків засумніватися в їхньому бажанні мати її за невістку. Та, звісно, кількох незручностей було замало, щоб скасувати давнішню домовленість між двома родинами.

Тим паче, що її витівки не виходили за межі наших родових маєтків — псувати репутацію свого роду на загал вона не наважувалася. Це був виключно мій головний біль.

І ось, вона знову за своє. Анітрохи не збирається полегшувати мені роботу.

— Гаразд. Дякую вам за роботу. Прослідкуйте, щоб вона не захворіла. Нехай Юмі про це подбає.

— Так, Ваша Світлосте, — вклонившись знову, Кормалл відкланявся та зник, залишивши мене на самоті. Щойно за ним зачинилися двері, я важко зітхнув, потираючи скроні.

Я підозрював, що із наближенням весілля вона казитиметься, навіть був готовий до спроби втечі, але не у таку погоду. Ще й пішки, без кеба, без супроводу. Практично самогубство.

Я сподівався, що вона розумніша, та, схоже, дарма. Не варто було думати, що Лісса раптом заспокоїться та змириться із власною долею.

— Невже тебе це влаштовує, Ліаме? — спитала вона якось в мене, — Те, що усе вирішили за тебе, те, що тобі навʼязали цей шлюб та мене, хоч ти мене і не кохаєш?

Мене це беззаперечно дратувало. Я був завалений роботою. На моїх плечах була відповідальність не лише за честь та збереження роду, а ще й за землі, якими володіла моя родина, і за людей, які жили на ній. Я не мав часу на жіночі істерики та порожні балачки.

І все ж був змушений терпіти цей головний біль знову і знову.

Боги, невже не можна було подарувати мені врівноважену, відповідальну жінку? Таку, що була б для мене підтримкою, чи бодай не додавала проблем…

— Це не має значення, в мене є обовʼязок, Ліссо. І в тебе також, — нагадав я, не відриваючи погляду від облікової книги, наданої мені на перевірку, — Кохання — розкіш простих людей.

Якийсь час вона свердлила мене похмурим поглядом, та зрештою зітхнула. Так, ніби це я, а не вона, не розумів очевидних речей та поводився мов дитина.

— Шкода, що ти так думаєш. Знаєш, Ліаме, десь там може бути жінка, що тобі потрібна. Та, яку ти кохав би. З якою шлюб не був би просто черговим обовʼязком. Ти справді готовий відмовитися від цього та провести усе своє життя зі мною?

— Усе давно вирішено, Ліссо. Ти маєш змиритися із цим, твої дитячі витівки нічого не змінять, тільки погіршать ситуацію. Тебе вже відправили сюди після твоєї останньої спроби втечі. Твої батьки сподіваються, що життя в цьому маєтку допоможе тобі призвичаїтися до майбутньої ролі.

Склавши руки на грудях, вона кинула на мене злий, пекучий погляд.

— Я з тобою не спатиму. І ніколи не змирюся з нав'язаним шлюбом, чуєш? Ніколи! Я не хочу провести усе життя з некоханим чоловіком через якусь дурну угоду, укладену за мого народження!

— Що ж, дуже погано, — зазвичай я добре приховував свою злість, але того разу не зміг, — Схоже цей шлюб буде ще нестерпнішим для нас обох.

Загарчавши, вона щосили гримнула дверима, й відтоді ми більше не розмовляли.

Я навіть відчув полегшення, адже мовчанка означала довгу перерву від скандалів. Таку бажану благословенну тишу і спокій.