ПРОЛОГ

Усім, хто має потребу в Різдвяному диві.

Мелісса 

Коли я була маленькою, мачуха завжди казала мені, що казки та мрії — це для лінивих та неамбітних.

Хтось скаже, що занадто жорстоко казати таке дитині у її п’ять років, але Аліна не була злою. Вона просто була реалісткою.

Аліна була другою дружиною мого батька. І, коли той загинув від раннього інфаркту, не залишивши нам нічого, крім старої трьохкімнатної квартири, вдочерила мене та виховувала сама.

Вона була юристкою, працювала у Харківському суді, і, звісно, мала небагато часу на виховання малої дитини, але робила усе, щоб ми мали дах над головою, гарячу їжу з доставки та чистий одяг.

Я ж, спостерігаючи за тим, як вона старається, надихнулася її словами, замінила казки на підручники та енциклопедії, й сповнилася переконань, що, коли виросту, обов’язково стану такою ж, як вона.

Відтоді минуло двадцять років, я закінчила Харківський Юридичний, влаштувалася на практику до своєї мачухи, і гарувала як проклята, майже без вихідних, щоб отримати необхідний стаж. У суботу, неділю, дні народження, і, власне, у Різдво.

Сьогодні двадцять четверте грудня. За вікнами офісу простяглося моє рідне місто, вкрите товстим шаром лапатого снігу, й прикрашене тисячами святкових вогнів.

Усі святкували, навіть в сусідньому кабінеті було чутно передзвін келихів і різдвяні мікси, що лунали з динаміків чийогось телефону. В повітрі пахло шампанським, мандаринами та порохом зі святкових хлопавок. А я…

Що ж, в мене були важливіші справи, ніж дурнувате святкування.

Не зрозумійте мене неправильно, я не засуджувала людей за їхній вибір, просто, як і Аліна, моя мачуха, була впевнена, що свята переоцінюють. Зрештою, це такий самий день у році, як і будь-який інший. Хіба що з більшою концентрацією нетверезих людей у натовпі.

Чи не байдуже коли затриматися допізна, перебираючи папери й перевіряючи звіти?

Аліна сьогодні теж могла бути тут, якби не поїхала на конференцію, але мене усе влаштовувало. Навіть дуже! Додаткова відповідальність тільки на користь, чи не так?

Нарешті, близько десятої години, я змогла полегшено видихнути, і, закінчивши із роботою, викликати таксі.

Звісно, я могла б проїхатися і на метро, та до нього від офісу — двадцять хвилин пішки, а кучугурами ще спробуй дійди! Це зранку дороги розчистили, а відтоді ще десять сантиметрів снігу насипало. І про лід на доріжках теж забувати не варто. І, зрештою, я могла собі це дозволити — не дарма ж гарувала день і ніч!

Зібравшись, я зачинила двері кабінету на ключ, махнула колегам, ввічливо відмовившись від запрошення приєднатися до їхнього святкування, й, вдягнувши пальто, вийшла з офісної будівлі, зіщулюючись від крижаного вітру. Морозне повітря неприємно кусало шкіру, а замовлене таксі затримувалося вже на дві хвилини. Не така вже і рідкість у свята, особливо зараз, з перекритою вулицею, та однаково неприємно.

Скоріше б додому! У тепло, у м’які капці та зручний одяг. І поїсти! Бо я востаннє їла ще до початку робочого дня, і була готова вбити за тарілку гарячої їжі. Або холодної, байдуже.

За хвилину додаток сповістив мене про те, що “водій на місці”, та, звісно, ніякої білої тойоти поруч навіть не стояло. З водієм Миколаєм чи без.

От трясця!

Обійнявши себе за лікті, я тупцяла на місці, намагаючись зігрітися, а сніг усе падав і падав, блискучий і лапатий, вкриваючи мене з голови до ніг.

Б-р-р! І хто взагалі вирішив, що це чарівна погода? Так і посиніти недовго, перетворившись на бурульку!

Коли з-за рогу, блимнувши фарами та гірляндами, визирнув той самий автомобіль, я ледь не застрибала від радощів, й побігла, щоб скоріше опинитися в теплому салоні. 

Все ж таки дива трапляються. Принаймні сьогодні я не замерзла на смерть.

Відчинивши двері, я забралася на заднє сидіння, й квапливо зачинила їх за собою. Нарешті! Ні вітру, ні снігу. Досить з мене.

— Вітаю, — ввічливо кивнула я до водія, а тоді ледь не зойкнула. Чоловік був вдягнений у костюм Святого Миколая. Навіть бороду фальшиву натягнув для образу. 

Я вирішила, що це була його друга робота, та посміхнулася. Це ж треба! Навіть ім’я пасує!

— Вітаю-вітаю! — привітався той приємним молодим голосом, а тоді спитав: — Куди ж ви так пізно їдете у свято?

Я не дуже любила розмовляти із водіями. Усі ці розпитування про життя, погоду й політику… В кращому випадку просто змушували мене почуватися ніяково. В гіршому — дратували. Але я завжди залишалася ввічливою. Тож і цього разу відповіла:

— Додому.

Зазвичай цієї сухої відповіді достатньо, щоб будь-який водій зніяковів, і я могла удати, що зосереджено шукаю щось у смартфоні, але цього разу мені на диво не щастило.

— Додому? Певно, святкуєте у великому родинному колі? — спитав він, сяючи білозубою усмішкою.

Ну звісно ж! Моя улюблена частина розмови…

— Боюся, усе моє родинне коло зараз на конференції у Києві, тож… Ні, Різдво я зустрічатиму сама.