Розділ 23. Без попередження

Наступного дня не сталося абсолютно нічого визначного. Після занять ми з Даміром поїхали до нього. Не на побачення, а просто тому, що мені категорично не хотілося повертатися в гуртожиток, а йому — відпускати мене. Це теж ставало звичкою... Небезпечною звичкою.

Я сиділа на кухонній стільниці, бовтала ногами і  їла виноград, поки Дамір намагався приготувати пасту. Ключове слово тут «намагався».

— Ти дав туди забагато солі, — констатувала я, закидаючи ягоду до рота. 

— Ти ж сидиш за три метри від плити. 

— У мене орлиний журналістський зір. 

— Взагалі, такого терміну не існує. 

— З сьогоднішнього дня існує. — Дамір жбурнув у мене кухонним рушником і я зловила його прямо перед обличчям. — Це насильство! Я подам скаргу! 

— Поверни рушник на базу. 

Він вимкнув воду, підійшов упритул, забрав рушник і одночасно губами вихопив виноградину прямо з моїх пальців за що я обурено видихнула.

 — Ти просто нестерпний. 

— Але твій.

 О. Ця заборонена зброя все ще працювала безвідмовно. Я відвернулася, відчайдушно намагаючись приховати усмішку. Але не вийшло.

 — Припини використовувати цей аргумент кожні п'ятнадцять хвилин. Бо я скоро остаточно до цього звикну.

Він повернувся до плити, помішуючи соус. 

— А це велика проблема? 

Я відкрила рот, щоб за звичкою видати саркастичне «так». Але слова застрягли. Ще недавно саме це було моїм найбільшим страхом — звикнути. Залежати. Але зараз я усвідомила, що вже звикла.

 До його повідомлень замість будильника, кави до руки на моїй талії. І знаєте що? Світ не впав і небо не розкололося. 

— Ні, — тихо відповіла я.

 — Що? — Дамір завмер і повільно озирнувся.

— Це не проблема.

Він нічого не відповів. Але куточки його губ здригнулися в найтеплішій усмішці, яку я коли-небудь бачила.

Паста, до речі, була жахливо пересоленою. Я, звісно ж, сказала йому про це разів п'ять, але Дамір відповів, що я просто упереджений критик, який не розуміє високої кухні.

Потім ми пів години сперечалися через вибір фільму. Я хотіла тупу романтичну комедію, а він наполягав на психологічному трилері. У результаті ми ввімкнули якийсь безглуздий бойовик, сюжет якого не подобався нікому з нас.

Я нахабно розляглася на дивані, закинувши ноги йому на коліна. Дамір сидів поруч і щось дивився у телефоні. 

— Ти взагалі не дивишся, — тицьнула я його пальцем ноги в стегно. 

— Ти теж. 

Я зітхнула і перевернулася на бік, підклавши руку під голову.

 — Мені нудно. Розважай мене. 

Він заблокував екран і поклав телефон на стіл. 

— Як? 

— Ти ж мій хлопець. І це твій прямий обов'язок. — Я знизала плечима. 

 — Якісь дивні в тебе уявлення про стосунки. Схоже, тобі просто постійно хочеться уваги.

— Не правда! — Я обурено підскочила і сіла. 

 — Справді? Ти сьогодні влаштувала допит, чому я не відповідаю цілих сім хвилин. 

— Бо ти міг попередити, що на семінарі!

Дамір мовчав і просто дивився на мене дуже підозріло спокійно. Цей погляд я знала.

 — Що? — напружилася я. 

— Нічого. 

— Знову твоє «нічого». Що ти там аналізуєш? 

Дамір не відповів. Замість цього його велика долоня зімкнулася на моїй щиколотці, і він різко потягнув мене на себе. Я охнула, ледь не злетівши з дивана, і наступної секунди вже сиділа верхи на його колінах.

— Савич! Ти здурів? 

— Так набагато краще. — Він перехопив мене за талію. 

— Ти міг би просто попросити. 

— Ти б почала сперечатися. 

Я інстинктивно обплела його шию руками, щоб не впасти. 

— То про що ти там думав хвилину тому? 

Дамір дивився мені прямо в очі. Я чекала чергової шпильки, або жарту про те, що він уже шкодує про свій вибір.

Натомість він дуже спокійно сказав: 

— Я тебе люблю.

 Все довкола ніби завмерло, разом зі мною та моїм серцем.

— Що? — видихнула я, ледь ворушачи губами.

 — Я тебе люблю, Солю. — Дамір не відвів погляду.

Другий раз вдарив ще сильніше. Бо тепер я вже не могла списати це на галюцинації чи проблеми зі слухом. Я витріщилася на нього, а він дивився на мене. У моїй голові завили сирени і мій  мозок видав: 

— Взагалі-то, попереджати треба про такі заяви.

— Мені треба було занести це в гугл-календар? Як нагадування?

 — Це було б, як мінімум, правильно!

Дамір тихо, щиро засміявся, ховаючи обличчя в моєму светрі. А я відчула, як сталевий обруч, що стиснув груди, раптом тріснув і спав. Але він досі міцно тримав мене за талію. І досі чекав. Я бачила це. За його розслабленою позою і сміхом ховалася напруга. Він теж боявся моєї реакції.

— Ти можеш нічого не відповідати, — раптом тихо сказав він, піднімаючи очі. — Я сказав це не для того, щоб вибити з тебе взаємність.

І саме ця його фраза, позбавлена будь-якого тиску, зламала мої останні бар'єри. Тому що я знала відповідь. Я знала її вже не перший день і не перший тиждень. Я просто до смерті боялася вимовити.

Я зарилася тремтячими пальцями в його густе волосся на потилиці. 

— Ти в курсі, що ти більше не зможеш забрати ці слова назад?

 — Я й навіть не думав про це.

 — Навіть якщо я зараз ляпну щось жахливе?  Наприклад... що твоя паста справді була огидно пересоленою. 

— Тоді я виставлю тебе за двері.

Я коротко розсміялася, а потім замовкла. Я дивилася на нього, як на людину, яка жодного разу не підганяла мене. Яка дозволила мені панікувати. Яка давала мені простір для втечі, але завжди залишалася поруч.
Я нахилилася так близько, що наші носи майже торкнулися.

 — Я теж тебе люблю, Савич.

Цього разу система зависла в нього. Але я помітила, як розширилися його зіниці і як збилося дихання. І мені це диявольськи сподобалося.

— Що? — хрипко перепитав він і я по-котячому усміхнулася. 

— У тебе проблеми зі слухом?