Розділ 22. Побачення

Після останньої пари я вийшла з аудиторії з єдиним бажанням: знайти величезну порцію кави і хоча б на пів години забути про існування студентського чату.

Телефон у кишені вібрував так, ніби намагався пробити мені стегно. Один раз Аліна. Другий — староста. Третій — хтось знову тегнув мене під учорашньою фотографією з Даміром. Я навіть не розблоковувала екран. Прогрес. Ще тиждень тому я б уже просканувала всі коментарі, підрахувала реакції і точно знала б кількість людей, які вирішили, що моє особисте життя — це їхній новий серіал.

Але зараз у мене була значно нагальніша проблема. Вона стояла біля виходу з корпусу з виразом обличчя людини, яка щойно склала  план захоплення.

Я зупинилася за три кроки до нього. 

— Мені вже не подобається. 

— Ти ще навіть нічого не знаєш, Солю. 

— Саме тому й не подобається.

Дамір мовчки простягнув руку долонею догори.

— Телефон. Я інстинктивно притиснула сумку до грудей. 

— Ні. 

— Солю. 

— Савич, ти офіційно став моїм хлопцем менше доби тому. Не починай зловживати.

 — Добре. Не хочеш  віддавати, тоді просто вимкни його. 

— Навіщо? 

— Тому що сьогодні я хочу побути зі своєю дівчиною. І тільки з нею. 

Я завмерла, відчуваючи, як повітря застрягло десь у горлі. Іноді він говорив абсолютно нормальні речі таким тоном, що мені хотілося одночасно кинутися йому на шию і благати більше ніколи не робити так зі своєю дівчиною. Я ще не звикла. І, мабуть, не хотіла звикати надто швидко, бо від цих слів усередині досі все плавилося.

— І куди ми їдемо? — здалася я. 

— Не скажу. 

— Тоді мій телефон їде з нами увімкненим. 

— Домовилися.

Я дістала телефон й перевела його в режим польоту, кинувши на саме дно сумки. 

— Якщо мене шукатиме мама — пояснюватимеш особисто. 

— Як скажеш. 

— А якщо раптом почнеться пожежа в гуртожитку? 

— Ми знайдемо нове житло.

 — Апокаліпсис? 

— Переживемо разом. 

— Твоя впевненість іноді лякає мене. 

Дамір плавно забрав з моїх рук сумку і закинув собі на плече. 

— Тільки іноді? 

Я показала йому язика.

Ми виїхали за центр і припаркувалися біля великого парку на околиці міста. 

— Це і є твій грандіозний романтичний план? — скептично спитала я, вибираючись із теплого салону.

 — Ти розчарована? 

Я озирнулася. Поруч блищало озеро, шуміли  дерева, а з маленького кіоску пахло смаженими сосисками. 

— Поки що не вирішила. 

Дамір нічого не відповів, просто взяв мою руку, переплітаючи наші пальці, і сховав їх у кишеню свого пальта. І ми пішли. 

Спочатку купили два хот-доги, хоча Дамір заявив, що це «підозріла їжа» А через п'ять хвилин вже нахабно відкусив половину мого. 

— Ей! У тебе був свій! — обурилася я. 

— Твій смачніший. 

— Вони однакові. 

— Тоді в чому проблема? 

— У тому, що ти знову їси мою їжу, Савич! 

— Це наше спільне майно.

 Я зупинилася прямо посеред алеї. 

— Ми зустрічаємося тільки другий день. До статусу спільного майна нам ще жити й жити. 

— Добре. Тоді вважай, що це пограбування. 

— Нарешті хоч крапля чесності в цих стосунках.

Мені було добре. Нестерпно, до щему в грудях просто і добре. Йти поруч, сперечатися через кетчуп, сміятися з відвертих дурниць. Ніхто не просив нас коментувати статус. Ніхто не наводив на нас камери телефонів.

Біля набережної ми натрапили на автомат із моментальними фотографіями. Я одразу потягнула його за рукав. 

— Ні, — відрізав Дамір, навіть не зупиняючись. 

— Чому?! 

— У нас уже є стрічка з кабінки. 

— Це зовсім інше! Там ми були в статусі «не зовсім». 

Рівно через хвилину ми вже сиділи у кабінці, притиснуті одне до одного. На першому кадрі я намагалася зробити серйозне обличчя. На другому — Дамір несподівано смикнув мене за капюшон худі. На третьому — я мстиво вдарила його ліктем у бік. А на четвертому — він перехопив моє підборіддя і поцілував, вибаваючи залишки кисню з легень.

Коли автомат виплюнув смужку, я вихопила її першою. 

— Ця моя! 

 — Давай ми її поділимо. 

— Як? Розріжеш ножицями навпіл? — Я притиснула фотографію до грудей. — Який ти варвар.

Він засміявся, обіймаючи мене за плечі. І саме в цей момент мене накрила думка, що я вперше за дуже, дуже довгий час не думала про те, як це виглядатиме в сторіз. Чи побачить це Ростик. Чи почнуть обговорювати в студчаті. Я просто запам'ятовувала. Справжнього Даміра. Його сміх. Те, як вітер тріпав його волосся. Те, як він грів мої змерзлі пальці у своїй долоні.

Ми сіли на дерев'яну лавку біля самої води. Було прохолодно, тому я присунулася ближче. Дамір одразу розкрив пальто і загорнув мене в нього, притискаючи до свого теплого боку. 

— Знаєш, — тихо сказала я, дивлячись на сірі хвилі, — це, мабуть, наше перше побачення, про яке взагалі ніхто не знає. 

— Данило в курсі, що я тебе викрав. 

— Данило не рахується. — Я поклала голову йому на плече, вдихаючи запах його парфуму. — Мені це подобається.

 — Що саме?

 — Що сьогодні ніхто нічого від нас не вимагає. Не треба виправдовуватися, підбирати слова, доводити комусь щось. 

— Саме тому я й відібрав твій телефон. — Дамір повільно провів пальцями по моїй руці. 

— Ти іноді робиш правильні речі. — Я підняла на нього очі. 

— Тільки іноді? 

— Савич, не псуй момент.

Хлопець нахилився і м'яко поцілував мене. Ми просиділи там до сутінків. Потім пили гарячий шоколад, програли купу дріб'язку в автоматі з іграшками (бо я вирішила, що моєму чорному коту терміново потрібна пара), і Дамір таки витягнув для мене білого собаку з кривим вухом.

 — Вона страшна, — констатував він, віддаючи мені плюшеве непорозуміння. 

— Вона не страшна, вона особлива. 

— Виглядає як Данило на ранок після здачі курсової.