Розділ 18. Наш перший раз

Аліна одразу засікла наші зчеплені руки. Її брови злетіли вгору, але, на диво, вона прикусила язика. Але Данило виявився менш делікатним.

— Я так розумію, етап мирних переговорів завершився перемир'ям? — він багатозначно потягнув сік через трубочку.

— Ще одне слово у цьому тоні, і почнуться активні бойові дії, — рівно попередила я.

— Мовчу. Я взагалі обожнюю мир і тактильний контакт.

Дамір сидів поруч і не відпускав мою руку. Навпаки, влаштував лікоть на підлокітнику і тримав мою долоню так, ніби не збирався відпускати її лише через те, що я налякана власними почуттями.

Коли ми вийшли з піцерії у нічне повітря, я не відмовилася від пропозиції поїхати до нього. Нас усе одно було четверо. Усе під контролем. Четверо дорослих студентів просто замовлять ще їжі, увімкнуть якийсь нудний фільм на фоні і роз'їдуться по гуртожитках.

Мій мозок повністю погодився з цим планом, а уява тим часом уже викреслила Аліну з Данилом із квартири. Дідькова зрадниця.

До житлового комплексу Даміра ми їхали вдвох, у його машині. Аліна з Данилом викликали таксі і мали підтягнутися за двадцять хвилин. У салоні тихо грав якийсь інді-рок. Я вперто вивчала розмиті вогні ліхтарів за склом, намагаючись не думати про те, що прямо зараз добровільно їду на його територію.

На довгому червоному світлофорі Дамір зняв праву руку з керма і поклав її на підлокітник між нами, долонею догори. Я скосила очі на його пальці.

— Це якийсь новий психологічний тест?

— Ні.

— Тоді що це?

— Це просто рука, Солю.

— О, дякую за уточнення. Без твоєї експертизи я б нізащо не ідентифікувала цю частину тіла.

Він ледь помітно усміхнувся, дивлячись на дорогу, але долоню не прибрав. Я зітхнула, здаючись, і вклала свої холодні пальці в його. Дамір одразу зімкнув хватку.

Загорілося зелене, машина плавно рушила з місця, а він продовжував вести авто однією лівою, не відпускаючи мене. Це було не зовсім зручно і катастрофічно нелогічно. Але настільки добре, що я перестала шукати приводи відсторонитися.

Квартиру Савича я уявляла собі як філіал хірургічного відділення. Очікувала побачити ідеальну чистоту, мінімалізм і багато скла. Книги, розставлені за кольором і розміром, ідеально симетричні стільці, а на холодильнику — жорсткий тайм-менеджмент із годинами для сну та навчання.

Реальність вдарила одразу з порога. Біля вхідних дверей валялися кросівки. Причому один стояв нормально, а інший був завалений набік. На спинці кухонного стільця криво висів сірий домашній худі.

— Ти впевнений, що ми не помилилися адресою? — запитала я, оглядаючи коридор.

— А хто, на твою думку, тут живе?

— Людина, яка не знає, що таке «безлад».

— Це не безлад. Це творча адаптація.

Я вказала носком черевика на повалений кросівок.

— Твоя адаптація навіть не дивиться в той самий бік, що її пара.

— Він просто незалежний.

Я не витримала і пирхнула, знімаючи куртку. Дамір опинився за моєю спиною,  перехопив моє пальто, щоб повісити його на гачок, і в процесі його пальці випадково... чи не дуже... зачепили шкіру на моїй шиї. По тілу миттєво пробіг електричний розряд. І всі жарти застрягли в горлі.

У квартирі було тепло, навіть дуже. Але причина мого раптового скачку температури стояла впритул до моєї спини і дихала мені в маківку.

— Не починай, — попередила я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Я взагалі нічого не роблю.

— Оце в тебе виходить особливо підозріло.

Різкий дзвінок домофона врятував мене від необхідності пояснювати, чому я раптом розучилася дихати. Дамір натиснув кнопку, впускаючи Аліну з Данилом, а я використала цей час, щоб відновити пульс і оглянути вітальню.

Тут теж не пахло операційною. На журнальному столику лежав ноут, сплутаний моток зарядки і відкрита пачка солоного крекеру. На кутовому дивані зім'ятий плед.

Я підійшла до невеликої металевої сітки над робочим столом, де магнітами кріпилися різні дрібниці. Фото з батьками. Дамір із Данилом десь у горах. Зовсім юний, років десяти, Савич із медаллю з дзюдо і настільки похмурим обличчям, ніби йому щойно повідомили про дефолт у країні.

А поруч... висіла наша смужка з фотокабінки. Я завмерла. На перших двох кадрах ми дуріли. На третьому — його рука міцно тримала мене за плече, а я сміялася з закинутою головою. На четвертому ми забули про існування камери, дивлячись тільки одне на одного.

— Ти повісив її, — тихо сказала я, коли Дамір підійшов і зупинився поруч.

— Так.

— Поруч із дитячими й сімейними фотографіями.

— Тебе це лякає?

Якщо чесно, то так. Трохи. Тому що ми знайомі без року тиждень. А я вже матеріалізувалася на його стіні та звичках, яких він не мав ще місяць тому.

— Я просто не думала, що цей папірець щось для тебе означає.

— Означає, — його голос прозвучав низько.

— І що ж саме?

Хлопець став упритул, так, що наші плечі майже стикалися.

— Це документальна фіксація моменту, коли ти нарешті перестала вдавати, що я тебе виключно дратую.

Я повернула до нього голову, примружившись.

— Ти мене досі дратуєш, Савич.

— Ага, тільки не на останньому кадрі.

— Там просто жахливо виставлене світло.

— Там ти дивишся на мене так само, як дивишся прямо зараз.

Блискуче. Одна фраза, і всі мої саркастичні відповіді склали зброю.

— Піца приїхала! — заволав Данило з коридору, гупаючи коробками.

Я миттєво відступила на крок. Їжа вдруге за вечір врятувала залишки моєї репутації.

Наступні три години були напрочуд нормальними. Ми сиділи на підлозі навколо журнального столика, їли «Маргариту» прямо з картону, сперечалися через те, що Данило ввімкнув найнудніший трилер у світі, і зрештою перейшли на настільні ігри.

Аліна нещадно ловила Данила на шахрайстві. Дамір сперечався через трактування правил «Уно» з такою холодною люттю, ніби від цього залежало його життя. Я сиділа, підібгавши під себе ноги, спостерігала за ним і бачила абсолютно іншу людину.