Розділ 16. Офіційно разом?

Вранці я прокинулася від того, що мій телефон, який лежав на тумбочці біля ліжка, влаштував справжню сейсмічну активність. Він вібрував так люто й безперервно, ніби в університеті сталася пожежа, державний переворот, або хтось нарешті видав наказ про скасування перших пар до кінця навчального року.

Я простягнула руку наосліп, намацала апарат, ледь не скинувши його на підлогу, і примружилася від різкого світла екрана.

Тридцять сім повідомлень від Аліни. Дев'ять у груповому чаті студради. Два від Данила. І одне від Даміра.

Думаю, не треба уточнювати, яке з них я відкрила першим. Моя логіка давно капітулювала перед інстинктами.

Дамір: Доброго ранку, моя не зовсім дівчино.

Я втупилася в екран, відчуваючи, як залишки сну миттєво випаровуються. От навіщо він так? Невже не можна було написати щось нормальне, людське? Наприклад: «Привіт», «Як спалося?» або «Сподіваюся, після вчорашніх поцілунків твій мозок ще здатний нормально працювати». Останнє хоча б було чесно.

Я перечитала повідомлення вдруге. Відчула, як кутики губ самі, без мого дозволу, повзуть угору. І миттєво змусила себе перестати усміхатися. Але потім знову усміхнулася. Це було безнадійно.

Мої пальці швидко застукали по екрану. Я: Доброго ранку, мій не зовсім хлопцю. Подумала кілька секунд, роздивляючись курсор, і добила: Тільки не звикай до цього.

Відповідь прилетіла, щойно я відправила текст. 
Дамір: Уже пізно.

Ну звісно. Його коронна фраза. Схоже, Дамір Савич вважав її універсальною відмазкою від усього на світі. «Не дивись на мене так» — уже пізно. «Не звикай» — уже пізно. «Не руйнуй мою психіку» — тут він поки що мовчав, але я була впевнена: якби я написала це, він би відповів так само.

Телефон знову завібрував у руці. Аліна: ТЕРМІНОВО ЗАЙДИ В «КАМПУС ГОВОРИТЬ». ТЕРМІНОВО!!!

Я важко зітхнула і потерла очі. Я не хотіла. Справді не хотіла. Мій досвід підказував, що нічого хорошого там не знайти. Хороші новини студентські чати ігнорували як явище. Там процвітали лише скандали, мемні нарізки викладачів, чужі п'яні фотки й оголошення про загублені конспекти, які ніхто в здоровому глузді не збирався повертати.

Але моя сила волі вичерпалася приблизно в той момент, коли вчора ввечері я вчепилася в пальто Даміра біля столика з порожньою тарілкою від чизкейка.

Я тапнула на іконку месенджера. Першим же повідомленням висіло фото. На ньому ми з Даміром виходили з ігрової зали в неоновому світлі. Він тримав під пахвою того самого кривуватого плюшевого кота. А я йшла поруч... тримаючи його за руку. Наші пальці були міцно переплетені.

Я навіть не пам'ятала цього моменту. Тобто, ні, тілом я пам'ятала його гарячу долоню. Але я й гадки не мала, що з боку це виглядало настільки... по-парному.

Під фото великим шрифтом світився заголовок: «САВИЧ І КРАВЕЦЬ. ОФІЦІЙНО РАЗОМ???»

А нижче висіло опитування.

Я обурено сіла в ліжку, скинувши ковдру на підлогу. Мене що, взагалі ніхто в цьому університеті не збирався питати про моє життя?!

Коментарі під опитуванням були ще гіршими.

Марко: Ви просто подивіться, як він несе їй того кота. Це ж фіаско, хлопці.

Іра: Це найромантичніший вчинок Савича за всі роки на факультеті. Я плачу...

Хтось із юридичного: Клянусь, він навіть папку зі справами так ніжно не тримає.

Невідомий нік: Так що, Кравець уже можемо називати першою леді студради?

Я закрила чат так різко, ніби екран міг мене вкусити. Відкрила повідомлення від Данила.

Данило: Доброго ранку, перша леді. Наступним повідомленням він надіслав емодзі золотої корони.

Я заблокувала телефон, кинула його на матрац і впала назад на подушки, закривши обличчя руками. Може, краще сьогодні не йти в універ? Напишу в деканат, що захворіла. Симптоми: гостра алергічна реакція на студентські плітки, неконтрольоване бажання завдати фізичної шкоди Данилу і хронічний Савич головного мозку, який не лікується.

Але ж наврядчи викладачі повірять. А Дамір, знаючи його методи, найімовірніше, сам приїде під гуртожиток і винесе мене з кімнати через плече. Він уже довів, що моральні бар'єри в нього гнучкі.

Аліна чатувала на мене біля головного входу в корпус. Щойно я з'явилася в полі її зору, вона розтягнулася в широченній усмішці й зробила театральний, глибокий реверанс.

— Доброго ранку, ваша високосте. Як спалося першій леді студради?

— Ще одне слово в цьому тоні, і ти офіційно станеш колишньою найкращою подругою, — прошипіла я, проходячи повз неї.

— Так швидко? Я ж навіть не встигла скористатися твоїми новими зв'язками для закриття сесії!

Я йшла алеєю, відчайдушно намагаючись не дивитися на студентів, що товклися біля сходів. Звісно, вони дивилися на мене. Ну, не всі. Тільки кожен другий. А ті, хто не дивився, просто вдавали, що дуже зацікавлені розкладом пар.

Аліна наздогнала мене в кілька кроків і причепилася до ліктя.

— А фото насправді миле.

— Фото зроблено незаконно. Це порушення приватності.

— Ви були в публічному місці, юристко ти наша.

— Не починай говорити цитатами Савича.

— О-о-о, — Аліна лукаво примружилася. — Ти вже називаєш його з таким тоном, ніби ви в шлюбі вже років десять і він забув винести сміття.

Я штовхнула її плечем. Вона навіть не похитнулася.

— І що тепер? — різко змінила тему подруга.

— З чим саме?

— Ви разом чи як?

Я стиснула лямку рюкзака і прискорила крок. Як же я ненавиділа прості питання, на які в мене не було простих відповідей.

Ми ходили на побачення. Ми цілувалися так, що в мене досі паморочилося в голові. Він називав мене своєю «не зовсім дівчиною». Я назвала його «не зовсім хлопцем». Усе було максимально зрозуміло. Крім одного: що саме, в біса, це все означало.

— Ми не обговорювали це, — сухо відрізала я.

— Але ти хочеш цього?

Я знизала плечима, дивлячись під ноги.

— Мені... з ним добре.

— Солю, це не відповідь.

— Для мене — поки що так.

Аліна кинула на мене уважний погляд, але, на диво, не стала дотискати. За це я її і любила. Вона могла місяцями знущатися з мого «а» після поцілунку, але вона завжди відчувала, де пролягає межа, за якою жарти закінчуються.