Розділ 15. Правила першого побачення

До кінця останньої пари мій список досягнень складався з трьох пунктів.

Перше: я механічно заповнила конспектом дві сторінки зошита.

Друге: пропустила повз вуха приблизно сімдесят відсотків лекції про медіаправо.

Третє, і найголовніше для мого виживання: я склала техніку безпеки для першого побачення з Даміром Савичем.

​Я вчергове розблокувала телефон і перечитала текст у нашому чаті.

​Правило 1: Не дивитися на мене тим своїм проклятим поглядом, від якого я забуваю власне ім'я.

Правило 2: Жодних дотиків без попередження. У мене слабкий вестибулярний апарат.

Правило 3: Під страхом смерті забороняється згадувати моє «а» після поцілунку.

Правило 4: Ніяких поцілунків до десерту.

Правило 5: Не вмикати свою чарівність, бо це нечесна конкурентна перевага.

​Мій великий палець завис над кнопкою «надіслати». Секунд десять я вагалася, усвідомлюючи рівень абсурдності цього повідомлення.

А потім натиснула. ​Позначка «прочитано» з'явилася майже миттєво.

Внизу екрана замиготіли три крапки. Зникли і повернулися.

​Дамір: Перші чотири пункти прийнято.

​Я примружилася, витріщаючись на екран. А п'яте?

​Дамір: Але я не обіцяю.

​Я заблокувала телефон так різко, ніби він щойно вдарив мене струмом, і кинула його на парту лицьовим боком униз. Усе. Це він винен. Тільки він несе відповідальність за те, що я сиджу на лекції і борюся з неконтрольованим бажанням дурнувато усміхатися.

​Аліна, яка сиділа поруч, синхронно зі мною нахилилася ближче.

— Він?

— Викладачка щойно дала важливе визначення.

— І саме від визначення, ти так залилася рум'янцем?

Я потягнула манжет светра вниз, накриваючи пальці.

— Мені просто душно.

— Солю, ми сидимо в аудиторії, де батареї не знають поняття тепла з 2012 року.

— У мене пришвидшений метаболізм.

​Аліна спритно перевернула мій телефон раніше, ніж я встигла заблокувати його своїм тілом. Її обличчя повільно розтягнулося в задоволеній усмішці.

— Ти скинула йому план побачення?

— Це для моєї ж безпеки.

— «Не бути надто чарівним»? Серйозно?

— Це найкритичніший пункт, який вимагає жорсткого контролю.

— Солю, ти вже програла цю битву.

​Я вирвала телефон із її рук і засунула глибоко в кишеню джинсів.

— Побачення ще навіть не почалося.

— Саме тому я й роблю такий прогноз.

​До кінця пари Аліна ще тричі намагалася вивідати локацію, мій аутфіт і чи маю я намір повертатися ночувати до гуртожитку.

На останнє я відрізала, що в мене, взагалі-то, є моральні принципи.

Аліна авторитетно заявила, що мої принципи здадуться без бою на п'ятнадцятій хвилині зустрічі з Савичем.

Подруга мрії.

​Після пар я заскочила до вбиральні виключно для того, щоб вимити руки і трохи поправити волосся.

Принаймні, так звучала офіційна версія для самої себе. У реальності я простояла перед дзеркалом хвилин десять, відчайдушно намагаючись надати собі вигляду людини, яка не продумувала свій образ з учорашнього вечора.

Вийшло так собі. На мені були ідеально сидячі темні джинси, світлий светр і коротке чорне пальто. Звичайний повсякденний лук. Який я зовсім випадково приміряла перед дзеркалом вранці аж сорок хвилин.

​Коли я вийшла з головного корпусу, Дамір уже стояв біля своєї машини.

Він помітив мене миттєво. І порушив перше правило. Таймер навіть не встиг запуститися.

​Його погляд повільно ковзнув по моїй фігурі, від черевиків до обличчя, і затримався там так довго, що мій мозок різко забув базові принципи ходьби.

Я ледь не знесла носком черевика останню сходинку.

Дамір рефлекторно простягнув руку, але я героїчно втримала рівновагу сама.

​— Правило номер один, — карбуючи кожне слово, нагадала я.

— Я просто дивився.

— Ні. Ти робив це з умислом.

— Ти неймовірно виглядаєш, Солю.

​Удар нижче пояса. Без оголошення війни.

Я відчула, як морозне повітря перестало холодити щоки і вони палали.

— Заборону на компліменти теж треба було прописати окремим пунктом.

— Договір уже підписано. Пізно вносити правки.

​Він відчинив переді мною пасажирські двері. Я пірнула в салон, відчайдушно чіпляючись за залишки своєї броні.

— Куди ми їдемо?

— Сюрприз.

— У правилах був пункт про сюрпризи!

— Це було у вчорашній усній домовленості. У сьогоднішньому задокументованому списку цього пункту немає.

​Юрист. Який же він клятий юрист. Знайти лазівку в моїх же правилах за три секунди.

Я демонстративно схрестила руки на грудях і втупилася в бокове вікно.

​Хвилин за десять стало очевидно, що в дорогий ресторан ми не їдемо. Ще за п'ять Дамір плавно припаркувався біля будівлі з неоновою рожево-синьою вивіскою. Зсередини глухо долинав електронний біт. За вітринами миготіли екрани аркадних автоматів.

​— Зал ігрових автоматів? — недовірливо перепитала я.

— Ти ж сама категорично заборонила ресторани.

— Я сказала: «ніяких дорогих закладів».

— Я вважав за краще мінімізувати ризики і виключити ресторани.

​Усередині панував яскравий, галасливий хаос, який абсолютно не монтувався з образом Даміра Савича. По периметру стояли ретро-автомати з гонками та файтингами, у центрі світився стіл для аерохокею, а в далекому кутку ховалася класична фотокабінка з вицвілою червоною шторкою.

​— Ти взагалі буваєш у таких місцях добровільно? — я скептично оглянула його пальто.

— Іноді витягував сюди Данила.

— І як? Він виживав після гри з тобою?

— Не після кожної.

​Ми почали з аерохокею. Дві хвилини знадобилося, щоб я зрозуміла, що Савич не знає значення слова «піддаватися».

Ще хвилина пішла на те, щоб усвідомити, що я ненавиджу програвати ще сильніше.

​— Ти мухлюєш! — вигукнула я, коли пластикова шайба з глухим стуком вчетверте влетіла в мої ворота.

— Я просто маю кращу реакцію.

— Ти граєш занадто спокійно. Це бісить.

— Ти хотіла б, щоб я в паніці розмахував битою?