Розділ 13. Не зовсім дорога додому

Я сиділа на пасажирському сидінні й усіма силами намагалася не дивитися на водія.

Хоча це було дуже складно. Бо по-перше, він сидів на відстані простягнутої руки.
А по-друге, він дивився на дорогу. І по-третє, мій мозок щойно перетравив інформацію, що Ліза не була його таємною дівчиною. Вона просто дуже наполегливо проходила кастинг на цю роль.

​І чомусь від цього факту салон різко став тіснішим, а повітря гарячішим. Звісно, виною всьому була пічка. Тільки вона. Сто відсотків.

​Я втупилася в бокове вікно, спостерігаючи, як за тонованим склом пропливають вогні вечірнього міста. Усередині стояла тиша, яку порушував ледь чутний гул мотора.

Ситуація балансувала на межі абсурду, бо ми сиділи в теплі, наче якась нормальна пара, хоча офіційно терпіти одне одного не могли, неофіційно — мало не знесли парту в аудиторії, а в студчаті вже висіли ставки на дату нашого розпису.

​— Довго плануєш грати в мовчанку? — його низький голос вібрував десь біля мого лівого плеча.

— Насолоджуйся. Це лімітована акція.

— Я вже оцінив ексклюзивність.

​Я скосила на нього очі, але Дамір дивився виключно на дорогу. Спокійний профіль, розслаблена поза, одна рука недбало лежить на кермі. Наче пів години тому цей чоловік не перекинув мене через плече посеред зупинки громадського транспорту.

​— Ти взагалі часто пакуєш дівчат у машину проти їхньої волі? — запитала я.

— Тільки тих, чия гордість заважає їм сісти самостійно і не відморозити собі ноги.

— Я чудово вмію сідати сама.

— Сьогоднішній перформанс доводив протилежне.

​Я фиркнула, склала руки на грудях і знову відвернулася до вікна.

Такий розумний та іронічний. Ще й тачка така, ніби він щойно пограбував банк.

Всесвіт явно ліпив Савича за моїми найгіршими тригерами, виключно щоб перевірити мою нервову систему на міцність.

​— То що там із Лізою? — кинула я, намагаючись, щоб її ім’я прозвучало якось, навіть не цікаво.

Але вийшло паскудно, бо голос зрадницьки сіпнувся.

​Дамір витримав паузу, пригальмовуючи перед перехрестям.

— Ти вже питала.

— Ні, я констатувала факт. А ти відповів, що вона «багато говорить». Це не пояснення, Савич, а відмазка.

— А тобі конче потрібне пояснення?

— Мені потрібна інформація для повноти картини.

— Збираєш матеріал для журфаку?

— Саме так, — відбила я. — Робоча назва статті: «Як студентки юридичного не поділили старосту».

​Кутик його рота ледь помітно смикнувся вгору.

— Там нічого ділити, Солю.

— Ага, я це вже десь чула.

— Тоді навіщо продовжуєш допит?

​Як же я ненавиджу, коли люди використовують елементарну логіку проти моєї параної.

— Тому що вона підійшла з таким обличчям, ніби в неї на тебе дарча оформлена. — Я демонстративно поправила комір куртки.

— Ліза загалом любить показувати впевненість, якої не існує.

— І давно вона... — я затнулася на секунду, підбираючи слово, — намагається тебе зайняти?

​Словосполучення вийшло настільки дурнуватим, що я сама ледь не прикусила язика від сорому.

​Дамір повернув голову і його очі зустрілися з моїми.

— Ти зараз серйозно мене ревнуєш?

— Ні, — випалила я.

— Відповідь зарахована. Швидкість реакції — нуль цілих, п'ять десятих секунди.

​От же ж покидьок! Використав мою ж зброю проти мене.

— Я не ревную, — процідила я крізь зуби. — Я просто не люблю, коли незнайомі дівчата читають мені нотації про зайнятих хлопців, які потім на камери заявляють «поки що».

— Ліза знала, що ми з тобою разом готуємо той ефір. Їй цей факт, скажімо так, не приніс задоволення.

— А їй яке діло?

— Їй подобаюся я.

​Савич сказав це з такою непробивною байдужістю, ніби повідомив, що на вулиці плюс три. І я закотила очі, ледь не вивихнувши зіниці.

— Твоя скромність засліплює.

— Ти хотіла почути гірку правду чи солодку брехню?

— Ти міг би загорнути цю правду в менш самовпевнену обгортку.

— Але тоді це не відповідало б дійсності.

​Я не витримала і пирхнула. Звук перетворився на сміх. Я не хотіла сміятися з ним, не зараз, але напруга лопнула.

Дамір кинув на мене короткий погляд, і в його темних очах на секунду промайнуло щось таке відверто тепле і відкрите, що мій сміх миттєво обірвався.

Я різко відвернулася, зробивши вигляд, що світлофор на перехресті — найцікавіше видовище в моєму житті.

​Ми мали їхати до мого гуртожитку найкоротшим маршрутом, але через десять хвилин я зрозуміла, що за вікном зовсім інший район, а Дамір плавно паркується біля невеликої кав'ярні.

​— Це не мій район, Савич, — констатувала я.

— Я в курсі.

— То ти мене таки викрав?

— Ти сама сіла на це сидіння.

— Після того, як ти застосував грубу фізичну силу!

— Я залишив тобі право вибору перед відчиненими дверима.

​Чорт! Так. Залишив. І ця деталь досі руйнувала мій вибудуваний образ невинної жертви.

​— Може кави вип'ємо? — Він заглушив мотор.

— Ти намагаєшся мене підкупити?

— Я намагаюся тебе розморозити.

​Я глянула на свої руки і побачила, що мої пальці й справді ще були білими від холоду.

— Добре, — я штовхнула дверцята. — Але врахуй: це не побачення.

— Я й не думав.

Мене чомусь це кольнуло.

— От і чудово, — пробурмотіла я, вилазячи з машини.

​Кав'ярня виявилася маленькою. Всередині пахло меленою арабікою та корицею, за столиками сиділо буквально двоє людей.

Ми підійшли до стійки. Дамір замовив американо без цукру і, навіть не глянувши на мене, додав:

— І карамельний лате.

​Я аж завмерла.

— Звідки ти знаєш?

— Що?

— Що я п'ю саме це.

— Ти пила його вчора, коли ми писали сценарій.

Я кліпнула, відчуваючи, як пульс прискорюється.

— Ти це запам'ятав? Серед усього того хаосу?

— У тебе був стаканчик із написом «карамель». Зіставити факти не складно, Солю.

​Складно. Для більшості хлопців, яких я знала, це було непосильним завданням.