Розділ 12. Зайнятий хлопець

Після останньої пари в мене залишилося рівно одне бажання — доповзти додому, загорнутися в ковдру з головою і хоча б кілька годин побути у світі, де не існує ніякого Савича.

​Бажано навіть не бачити його імені на екрані. А точніше... особливо на екрані.

​Бо після того, як його ранкове «поки що» розлетілося чатами, університет остаточно вирішив, що наше приватне життя — це спільне надбання громадськості.

Запис ефіру вже розібрали на цитати, нарізали на меми й змонтували в тіктоки. В одному з них я з скам'янілим обличчям відрізала, що ми не разом, а Дамір кидав своє фірмове «поки що» під уповільнений біт якогось драматичного треку. Люди примудрялися ліпити романтику навіть із тих моментів, де одна з учасниць просто мріяла провалитися крізь підлогу.

​Ми з Аліною вийшли з головного корпусу вже тоді, коли почало вечоріти. Надворі вже відчутно тягнуло холодом, вітер забирався під куртку, але біля сходів за звичкою товклися студенти, які закінчили пари і чомусь не поспішали додому. Мабуть, чекали на свіжу порцію розваг. Знаючи мою удачу, чекати їм залишалося недовго.

​Аліна йшла поруч і мовчала. Цілих двадцять секунд тиші. І для її темпераменту це був рекорд, вартий занесення до Червоної книги.

​— Ну? — нарешті не витримала вона, штовхнувши мене ліктем.

— Що «ну»?

— Я дала тобі час самій розпочати цю захопливу історію. Оціни мою витримку.

— Я вражена твоєю щедрістю до глибини душі.

— Солю, не тягни. Він справді сказав, що хотів тебе поцілувати?

​Я ледь не перечепилася через вибоїну на асфальті.

— Можна трохи тихіше транслювати моє життя на весь кампус?

— Та тут машини гудуть, ніхто нас не слухає, — вона відмахнулася.

​Я кинула погляд через плече. Двоє дівчат із першого курсу з однаковими стаканчиками кави відверто витріщалися в нашу спину.

— Ага. Абсолютно ніхто.

​Аліна вчепилася в мій рукав і потягла подалі від сходів, ближче до дерев.

— То сказав чи ні?

Я шумно видихнула, випускаючи хмарку пари. Сенсу грати в партизана не було, бо вона б усе одно витягла з мене правду. Якщо не словами, то тим специфічним, пронизливим поглядом, від якого я зазвичай починала зізнаватися навіть у гріхах, яких не робила.

​— Сказав.

Аліна різко загальмувала.

— От прямо так у лоб і видав?

— Ні, ти що. Спочатку заповнив офіційну заяву в трьох примірниках, поставив мокру печатку і попросив мене розписатися.

— Соломіє!

— Так. Просто стояв біля вікна і сказав.

​Її обличчя розтягнулося в такій широкій, задоволеній усмішці, ніби це не мені, а їй щойно вручили ключі від пентхауса. Хоча радіти, по суті, не було чому. Савич нічого не обіцяв і нікому не освідчувався, а просто констатував факт. Дрібницю, про яку мій мозок безперервно крутив думки вже кілька годин поспіль.

​— А ти що? — в очах Аліни горів чистий азарт.

— А я сказала «а».

Подруга зависла на кілька секунд, перетравлюючи почуте. А потім зареготала так дзвінко, що хлопець у навушниках, який ішов назустріч, злякано сахнувся вбік.

— Взагалі не смішно, — буркнула я, ховаючи ніс у шарф.

— Це геніально! — вона витирала сльозинку в кутику ока. — Майбутня акула медіа, видає «а».

— Я розгубилася! У мене сталася системна помилка.

— Ти сказала «а», Солю. Це провал десятиліття.

— Я могла взагалі промовчати. Було б ще гірше. Відчуття було таке, ніби мене вимкнули з розетки.

​Я легенько штовхнула її в плече, і ми рушили далі. До зупинки залишалося метрів двісті. Ми обговорювали найважливіші проблеми людства: її нову туш, яка нібито склеювала вії, мою патологічну нездатність адекватно реагувати на Савича і те, чи хлопці справді такі сліпі до жіночої злості, чи просто майстерно вдають дурнів заради власного виживання.

​Аліна схилялася до першого, а була впевнена в другому, бо вони чудово все розуміють, просто їм подобається ходити по мінному полю.

​Ми майже дійшли до перехрестя, коли перед нами з'явилися дві фігури.

Одну з дівчат я вже бачила. Висока, струнка, з ідеально випрямленим темним волоссям. На ній була коротка світла куртка і білосніжні кросівки, які виглядали так, ніби вона літає над асфальтом, а не ходить по ньому. Я згадала її: вона вчилася на юридичному разом із Даміром. Під час сьогоднішнього ефіру вона стояла в дверях і дивилася на мене з таким виразом, наче я особисто порвала оригінал Конституції.

​Її подруга мовчки зупинилася трохи позаду. Темноволоса ж розтягнула губи в усмішці.

Дуже ввічливій і занадто приторній. Саме такій, після якої тобі зазвичай або роблять гидоту, або змушують боротися з бажанням влупити співрозмовницю рюкзаком.

​— Соломія, здається? — її голос був м'яким, як оксамит.

— Залежить від того, з якою метою питають.

Аліна поруч приховала смішок за показовим кашлем.

— Я Ліза. Ми з Даміром на одному факультеті вчимося.

​Ну, просто свято якесь. Тепер я знала її ім'я. Моє життя одразу набуло нових сенсів.

— Вітаю з цим досягненням, — рівно відповіла я.

​Ліза пропустила мій тон повз вуха і її усмішка стала ще солодшою.

— Я просто хотіла дружньо порадити, щоб ти не сприймала весь цей цирк навколо вас надто серйозно.

Ось воно що... Я відчула, як Аліна миттєво напружилася, перетворившись на струну.

— Який саме цирк? — я ледь схилила голову набік.

— Ну, ці відео в чатах, сьогоднішній ефір, специфічні жарти Даміра. Він староста, іноді мусить підігрувати аудиторії, якщо це піднімає активність і вигідно для загальної справи.

​Звісно. Усе заради суспільного блага. Особливо корисно для цифровізації університету оголосити на чотириста людей, що ми не разом тільки «поки що». Прямо взірець професіоналізму.

​— Дякую, що провела мені інструктаж, — сказала я, відчуваючи, як усередині закипає токсична суміш злості й чогось ще, дуже схожого на образу.

— Я не хочу тебе зачепити, — Ліза зробила крок ближче, знизивши голос до довірливого шепоту. Це традиційно говорилося за секунду до того, як людину збиралися вдарити найболючіше. — Просто Дамір, вже зайнятий хлопець.