Розділ 11. Поки що

Ефір закінчився, а от моє життя — ні.
Хоча після фрази Даміра «поки що», яка щойно влетіла у вуха чотириста тридцяти восьми глядачам, я б особисто винесла питання мого виживання на голосування.

Данило щось бубонів про шалені перегляди, а Наталія монотонно вичитувала нас за відхилення від теми.

Телефон у моїй руці вібрував так безперервно, що пластик уже здавався гарячим, а в чаті з Аліною кількість повідомлень перевалила за межу, після якої починається паніка.

Я не дивилася ні на кого. Точніше, на одного конкретного Савича. Бо я чудово знала свій організм: варто мені зараз повернути голову, і я або заїду йому по обличчю згорнутим сценарієм, або прямо тут запитаю те, що крутилося на язиці ще перед камерою.

Обидва варіанти ставили хрест на моєму образі врівноваженої людини. Хоча кого я дурю. Цей образ героїчно загинув ще на тій клятій вечірці.

— Солю... — обережно почав Данило.

— Не починай.

— Я ще навіть не відкрив рота.

— І це найкраще твоє рішення за сьогодні.

Він пирхнув, а я смикнула петличку з коміра і кинула її на стіл. Звук вийшов занадто гучним. Наталія перевела погляд з мене на мікрофон і повільно видихнула, явно просячи в космосу терпіння.

Дамір стояв біля вікна, засунувши одну руку в кишеню, а іншою гортав щось у телефоні. Спокійний та непробивний.

Видати на весь кампус «поки що», добити своїм «я не жартував» і тепер стояти з таким виглядом, ніби він просто перевіряє розклад пар. Це ж абсолютно нормальна поведінка.

— Савич. — Я згребла куртку зі стільця і він підняв очі.

— На вихід.

Данило закашлявся, маскуючи сміх, а Наталія просто заплющила очі й потерла перенісся.

Я навіть не збиралася нічого пояснювати. Нехай думають що завгодно. Університет уже й так захистив дисертацію на темі нашого неіснуючого роману.

Дамір мовчки заблокував екран, сховав телефон і рушив за мною.тМи вийшли в коридор. Я пролетіла повз дві лекційні аудиторії, перш ніж мозок подав сигнал, що я взагалі не уявляю, куди його тягну.

Головне — тримати темп. Люди завжди розступаються і ставлять менше питань, коли ти преш уперед із обличчям серійного вбивці.

Я різко загальмувала біля панорамного вікна в глухому куті крила. Тут було майже порожньо. Майже — це дві першокурсниці, які йшли назустріч, побачили нас, округлили очі й синхронно ввімкнули п'яту швидкість.

За дві хвилини це буде в чаті. Гарантую.

Дамір зупинився навпроти, схрестив руки на грудях і чекав.
Ох, як же мене виводила з себе ця його звичка давати мені час для істерики.

Я висмикнула телефон, знайшла збережений Данилом шматок ефіру і ткнула йому в обличчя.
На екрані я, крижаним тоном: «Ми не разом».

А потім він. З обличчям людини, яка  знищує мою нервову систему: «Поки що».
Я опустила екран.

— Поясни.

Він перевів погляд із телефона на мене.

— Що саме?

З мого горла вирвався звук, схожий на нервове гикання. Не тому, що мені було смішно, а просто іноді психіка не знає, як обробляти такі нахабства.

— Даміре, — мій голос дзвенів. — Я зараз докладаю надлюдських зусиль, щоб не вдарити тебе твоєю ж юридичною освітою.

— Звісно, бо технічно це неможливо.

— Ти зараз серйозно? — Я витріщилася на нього.

— Цілком.

— Ти перед чотирма сотнями людей сказав «поки що».

— Чотириста тридцятьма вісьмома.

Я стиснула зуби, а він ледь помітно повів кутиком губ. Отже, вірус Данила передається повітряно-крапельним шляхом. Чудово.

— Добре. Перед чотириста тридцятьма вісьмома. Потім додав, що не жартував. А тепер стоїш тут, кліпаєш очима і вдаєш, ніби не розумієш, у чому проблема?

Дамір перестав усміхатися. І я теж. Бо тінь жарту різко випарувалася, залишивши після себе щось важке і справжнє. Це більше не було зручним приводом для сварки. Мені справді треба було знати. І саме тому інстинкт самозбереження волав розвернутися і втекти до того, як він відкриє рот.

Ростик свого часу дуже добре навчив мене, що іноді краще не ставити запитань, якщо не готова до відповідей.

Дамір мовчав кілька довгих секунд, вивчаючи моє обличчя.

— Я розумію, у чому проблема, Солю.

— Ну слава богу.

— Я просто намагаюся зрозуміти, що саме тебе так розізлило.

Я відкрила рот, щоб видати тираду, і… закрила. Бо це вже був удар нижче пояса.

Мене дратувало, що він сказав це на камеру. Дратувало, що тепер я стану героїнею нових мемів. Дратувало, що перед очима досі стояла вчорашня порожня аудиторія.

Але найбільше мене злило те, що десь глибоко під ребрами одна маленька,  позбавлена інстинкту самозбереження частина мене... зраділа цьому «поки що».
Але озвучувати це я точно не збиралася.

— Ти виставив мене дурепою, — сказала я перше, що спало на думку.

— Ні.  Я не хотів робити з тебе дурепу.

— А що ти хотів?

Цього разу пауза затягнулася. І вона виявилася гіршою за всі його попередні слова.

— Не брехати, — тихо відповів він.

У шлунку ніби щось обірвалося.

— Про що?

Він відвів погляд, дивлячись кудись у вікно, на університетський двір. Студенти бігли на пари. Звичайний вівторок. А мій світ у цей момент звузився до одного конкретного хлопця, який ламав мої захисні бар'єри.

— Про вчора, — сказав він.

Одне слово... Але його вистачило, щоб картинка спалахнула в голові з лякаючою чіткістю. Край парти, його запах, ті сантиметри між нашими губами. І те, що я не зробила жодного кроку назад.

— А що було вчора?

Дамір повільно перевів погляд на мене.
Ой. Дарма. Як же дарма.

— Ти знаєш.

Я відвернулася до вікна. Раптом смітник біля входу здався мені найцікавішим архітектурним об'єктом у місті.

— Нічого не було.

— Знаю.

Його рівний, позбавлений будь-якого тиску тон пробивав сильніше за крик. І я різко розвернулася.

— Тоді якого біса ми взагалі це обговорюємо?

— Тому що ти витягла мене в коридор і вимагала пояснити мої слова в ефірі.