Розділ 10. У прямому ефірі

Наступного ранку я розплющила очі й одразу зіткнулася з двома непорушними фактами.

​Факт перший: я всією душею ненавиджу прямі ефіри. ​Факт другий: Дамір Савич ледь мене не поцілував.

​І якщо з першою проблемою теоретично існували варіанти, наприклад раптова амнезія, еміграція або диверсія на університетському сервері, то друга вже прописалася в моїй голові, нахабно ігноруючи будь-які спроби виселення.

​Я згадувала, як близько він стояв. Його пальці, що спиралися на край парти. Те, як він не торкався мене. І те, як до одуру сильно мені хотілося, щоб торкнувся.

​Останнє злило найбільше. Вчора вранці я ще могла прикриватися статусом дівчини, яка просто зробила дурницю. Так, скандал. Так, поцілувала не того. Так, кампус уже розписав нам сценарій до пенсії.

Але після тієї порожньої аудиторії…Після того, як я свідомо не зробила крок назад…

​Сідати поруч із Даміром перед об’єктивом камери здавалося таким самим адекватним рішенням, як перевіряти витік газу сірником.

​Я втупилася в стелю. Телефон мовчав. Це було занадто підозріло. Я простягнула руку і стягнула його з тумбочки.

Студчат «Кампус говорить»: 147 нових повідомлень.

​Ну звісно. Студенти можуть проспати іспит і тижнями не відкривати повідомлення від старости, але якщо десь з’являється свіжа плітка, то у всіх миттєво відкривається третє око.

​Я тапнула на іконку. Першим висів учорашній мем із Даміром.

«Савич: особисті межі — це основа взаємоповаги.»

«Також Савич поруч із Кравець: межі? Які межі?»

​Нижче вже вирувало життя.

Марко: Сьогодні ефір, я правильно зрозумів?

Іра: Так.

Марко: Пішов за попкорном.

Хтось із 2 курсу: Вони точно сидітимуть поруч?

Іра: Тобі ще схему розсадки скинути?

Невідомий нік: Головне дивитися не на тему ефіру, а на те, як Савич дивиться на неї.

​Я заблокувала екран, порахувала до трьох.
І розблокувала знову. Бо самоконтроль — це взагалі не моя сильна сторона.

​Марко: Я думав, мені одному здалося.

Іра: Не одному.

Хтось із 3 курсу: Кравець теж хороша. Вона біля нього взагалі забуває, що хотіла сказати.

​Телефон полетів на ковдру.

Брехня. Я нічого не забувала. Можливо, іноді губила потрібні слова. Але це зовсім різні речі.

​Раптом телефон завібрував. Це була Аліна.

«Ти жива?»

Я швидко набрала:

«Ага. На жаль».

Відповідь прилетіла миттєво:

«Сьогодні ефір»

«Чого ти така щаслива?» — відстукала я.

«Бо я твоя подруга і маю законне право дивитися, як ти публічно вдаватимеш, що Савич тебе не цікавить».

​Я сіла в ліжку, відкинувши ковдру.

«Він мене НЕ цікавить».

Внизу екрана з’явилися три крапки. Зникли. І знову з’явилися.

«Солю. Я бачила тебе вчора після репетиції».

​Мої пальці зависли над клавіатурою. Це був заборонений прийом. Аліна знала мене з часів моєї жахливої рожевої чолки в десятому класі. Вона знала, що моє «все під контролем» звучить рівно за секунду до тотального колапсу. І вона сканувала мою брехню ще до того, як я встигала її озвучити.

«​Нічого не сталося», — написала я.

І це була правда. Майже правда.

«Найстрашніші історії завжди починаються з цього», — прилетіло у відповідь.

​Я вимкнула інтернет. Все. Ніяких чатів і Аліни. І точно ніякого Даміра Савича в моїй голові. Сьогодні я — студентка журфаку. Зібрана та адекватна.

​За сорок хвилин я стояла перед дзеркалом і втретє стягувала футболку. Біла здавалася занадто світлою. Блакитна робила з мене милу дівчинку, а я сьогодні не збиралася бути милою.

Зрештою я натягнула чорну. Бо коли твоє життя летить у прірву, треба мати стабільність хоча б у гардеробі.

​До медіакабінету я прийшла за сорок хвилин до старту.

Данило вже чаклував над технікою, виставляв кільцеві лампи, крутив штатив, на ноуті висіла сторінка студради. Наталія сиділа збоку, озброєна черговим списком. Я підозрювала, що вона і на власні пологи приїде з таймінгом.

​— Ти рано, — констатувала вона.

— Я люблю ламати стереотипи.

— Савича ще немає. — Данило визирнув з-за монітора.

​Я кинула куртку на стілець.

— І що мені з цією інформацією робити?

Його усмішка розтягнулася майже до вух.

— Абсолютно нічого. Просто кажу.

— Даниле.

— Солю.

​Я завмерла, так і не випустивши рукав куртки з пальців.

— Не називай мене так.

Він шкірився ще ширше. Отже, помітив. Звісно, він усе помітив.

— А що таке? — невинно кліпнув Данило. — Друзям же можна.

— Ми не друзі.

— Окей. Не друзям, які вчора так продуктивно репетирували соціальну дистанцію.

​Я вхопила зі столу маркер і Данило рефлекторно відсахнувся.

— Насильство в кадрі знизить нам охоплення.

— Ти нічого не бачив.

— Ні-ні, що ти.

— Даниле, я серйозно.

— Я просто зайшов, а ви просто стояли. Дуже близько. І дуже інтенсивно обговорювали щось... очима.

​Наталія повільно підняла погляд від свого роздрукованого плану. Я подивилася на Данила. І той, миттєво стулив рота, але було пізно.

​— Що ви обговорювали? — примружилася Наталія.

— Нічого, — відрізала я.

— Технічні нюанси, — підтакнув Данило.

— Які саме?

— Розширення особистих меж.

​Маркер таки полетів у нього і влучив прямісінько в плече. Хоч, маленька, але перемога.

​І саме в цей момент двері відчинилися і весь мій вибудуваний бойовий настрій здуло протягом.

​Дамір переступив поріг. Темні джинси, біла сорочка, рукави підкочені до ліктів. Учора він був у чорному светрі.

Чому я взагалі це фіксую? Чому мій мозок працює як картотека його одягу? Напевно, там не залишилося місця для корисної інформації.

​Він кивнув Данилу, привітався з Наталією.

А потім подивився на мене. Це тривало секунду. Можливо, дві. Але вчорашній вечір врізався в пам'ять із грацією вантажівки. Його обличчя навпроти мого, низький голос і моя паралізована воля.

​Я першою відвела погляд. Вітаю, Соломіє. Ти провалила ефір ще до його початку.