Розділ 9. Майже поцілунок

До ефіру залишалося менше доби, а до моєї персональної панічної атаки, лише лічені години.

​Я вчетверте прогнала в голові перший абзац нашого сценарію, і вголос це звучало як вирок.

​— Привіт. Сьогодні ми хочемо поговорити про те, що не кожен момент чужого життя має ставати контентом...

​І я замовкла... Ні... Не так...

​Аркуш із гучним шелестом опустився на стіл. За вікном вже темніло. У дворі курило кілька студентів, хтось біг до гуртожитку. Нормальні люди жили своє нормальне життя. ​А я сиділа тут і готувалася читати мораль про особисті межі з хлопцем, якому ці самі межі знесла власними губами на очах у половини кампусу.

​Життя мало дуже паршиве почуття гумору.

​Дамір сидів за першою партою, втупившись у ноутбук. Уже хвилин десять він мовчки переставляв слова у файлі, імітуючи бурхливу діяльність.

Майже імітуючи. ​Бо я спиною відчувала, де саме він сидить. Раніше світ ділився на людей, які мене дратують шумом, і тих, кого я просто не помічаю. З Даміром система дала збій. Він міг сидіти за кілька метрів, жодного разу не підняти очей, а мені вже здавалося, що в кімнаті закінчується кисень.

​"Савич головного мозку". Треба погуглити симптоми й терміново знайти антидот.

​Я знову опустила очі. На дошці Данило залишив послання метровими літерами:

НЕ ДИВИТИСЯ В КОМЕНТАРІ.

Наталія нижче вивела червоним маркером:

ОСОБЛИВО СОЛОМІЇ.

Звісно, я не могла пройти повз, тому в самому низу криво красувалося моє:

ОСОБЛИВО НАТАЛІЇ НЕ ВКАЗУВАТИ СОЛОМІЇ.

​Злагоджена команда. Ну прямо професіонали.

​Я змусила себе повернутися до вступу. Протрималася трохи довше, але на словах «особистий момент» мозок знову підкинув картинку, яку я старанно намагалася видалити.

​Поцілунок... Тільки тепер я думала не про відео. Не про те, як наступного ранку весь університет розбирав мій профіль на молекули. І не про Ростика.

​Я думала про те, як Дамір завмер у першу секунду. Як жорстко його рука перехопила мою талію. І на кілька тупих, неконтрольованих секунд я взагалі забула, якого біса до нього підійшла. ​І саме це вибивало ґрунт з-під ніг.

​Той випад мав належати Ростику. Дешева демонстрація сили, типу: дивись, я не плачу в подушку під сумні треки, я живу далі.

Поцілунок був зброєю. А тепер я сиділа навпроти Даміра, і Ростик був останньою людиною у всесвіті, про яку мені хотілося згадувати.

​Я різко відкинула сценарій. Клацання клавіатури миттєво стихло і Дамір підняв голову.

Він нічого не запитав, але я по очах бачила, що зрозумів, що я знову спіткнулася на тому самому місці.

​Це теж дратувало.

Ростику потрібен був рік і пряма інструкція, щоб усвідомити, що я злюся, коли я вже десять хвилин демонстративно мовчала. Дамір знав мене кілька днів і вже зчитував мікропаузи в моєму диханні. Він звикав до того, що я жартую, коли хочу захиститися, і починаю торохтіти, коли нервую. Він бачив не все, але занадто багато.

​— Текст — лайно, — констатувала я.

— Ти ж сама написала половину, — спокійно парирував він.

​А от бити фактами було необов'язково.

​Я зістрибнула з парти й підійшла до його столу. Треба було зосередитися на екрані.  На чому завгодно, тільки не на тому, що від нього пахне чимось ледь відчутним, терпким, і що він зараз занадто близько.

​Ми кілька хвилин мовчки правили текст. Я навіть відчула, як напруга між лопатками трохи відпускає.

​— Давай перефразуємо цей шматок, — раптом сказав він. Його голос став трохи нижчим. — Соля.

​Мої пальці зависли над клавіатурою.

Соля... Так мене називала тільки Аліна і мама, коли не мала претензій до мого життя. І деколи Ростик.

Але з губ Даміра ці чотири букви прозвучали так... Інтимно.

​Я повільно повернула до нього голову. Він уже дивився.

Ну звісно. Останні дні ми тільки те й робили, що грали в цю німу гру: спіймати погляд, завмерти, зробити вигляд, що тебе цікавлять стіни. Дуже по-дорослому. А потім ми ще дивуємося, чому студчат робить ставки на наше весілля.

​Я відштовхнулася від столу. Мені потрібна була дистанція. Бодай вийти за кавою, в  коридор, або взагалі на інший континент.

Я вибрала найгірший варіант — залишилася стояти.

​Дамір піднявся. Не знаю навіщо. Можливо, затекли ноги або хотів узяти роздруківку. А можливо, всесвіт просто вирішив добити мене сьогодні.

​Хлопець зробив крок і опинився переді мною. Не впритул. Але край парти жорстко вперся мені в поперек, нагадуючи, що шляху назад немає. Я могла б зробити крок убік і спокійно вийти.

Могла б... Але не зробила.

​— Ти збиваєшся на одному й тому ж слові, — тихо сказав він.

— Сценарій нудний, — слова посипалися з мене як скляні кульки. — Я просто втомилася.

​Будь-що було краще за правду. Бо правда полягала в тому, що мені заважав він. Точніше, цей його проклятий, уважний погляд. До його мовчання можна було звикнути, але до того, як він дивився — ні.

​— Ти нудний, — додала я, бо мій словниковий запас в екстремальних ситуаціях працював на рівні п'ятого класу.

Дамір навіть оком не кліпнув. Останнім часом він узагалі перестав вестися на мої провокації.

— Я абсолютно спокійна, — заявила я, задираючи підборіддя. — І мені абсолютно байдуже, як ти на мене дивишся.

​Кутик його губ ледь здригнувся. Зрадник... ​І от після цього в аудиторії стало по-справжньому тихо. ​Дамір більше не усміхався.

Він зробив ще півкроку ближче. Жодного дотику, але шкіра на руках, чомусь, вкрилася сиротами. Ця невидима межа діяла сильніше за будь-який дотик.

​Я дивилася на складку між його бровами і раптом зрозуміла, що він теж нервує. У нього не було потреби базікати чи звинувачувати втому, він просто краще тримав обличчя, але напруга іскрила в самому повітрі.

Це відкриття чомусь вибило з мене залишки паніки.

Я знала, що він не зробить нічого, якщо я відступлю. Після Ростика мені довелося заново вчитися розуміти цю просту істину: мій простір належить мені. Дамір не тиснув і не вирішував за мене.