Розділ 8. Не для ефіру

Я мала б тицьнути йому в обличчя телефоном. Запитати, кого він чекав біля тієї клятої колони.

Нормальна людина так би й зробила — схрестила б руки на грудях, увімкнула режим «я чекаю правду» і не зрушила б з місця, поки Дамір не розжував би все.

Але я стояла посеред коридору, відчуваючи, як бампер телефона врізається в долоню. І раптом навалилася втома.

Не від нього, а від усього цього цирку.
Від вібрації, яка вже віддавала фантомним болем у стегні, студентів, здатних зліпити серіал із чужого подиху. Від Ростика з його натяками. Від того, що кожна секунда поруч із Даміром — це нове фото в якомусь паршивому пабліку.

Але найбільше мене нудило від самої себе.
Бо замість чистої, концентрованої злості я відчувала страх. Я не хотіла, щоб він брехав. Не через якусь там високу мораль. А тому, що його брехня вдарить надто боляче.

А визнавати таку вразливість — це вже рівень проблем, до якого я не була готова.

Клацнув замок, і двері кабінету відчинилися.

— Заходьте.

Дамір пішов першим. Я завмерла на секунду, опустивши очі на екран, що досі світився. Білий рукав його сорочки на відео. Спокійний профіль. Погляд кудись убік.

Кого ж, ти чекав?

Я заблокувала екран...Не тут. І точно не зараз, коли за нами вже й так спостерігала половина студради й моя власна дурість, що останнім часом працювала без вихідних.

У кабінеті пахло старим папером і кавою. Наталія стояла біля шафи з такою прямою спиною, ніби проковтнула лінійку, а Данило мостився на підвіконні, марно намагаючись натягнути на обличчя серйозність. Виходило десь на тверду трієчку.

Марина Сергіївна розвернула до нас екран ноутбука. Там висів пост студради про зйомку без згоди. Мій заголовок, наші правки і коментарі під якими вже перетворили текст на балаган.

— Як бачите, звичайний текст ситуацію не вирівняв, — рівним тоном констатувала кураторка.

— Цю ситуацію зараз хіба що тотальне відключення Wi-Fi по місту зупинить, — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла прикусити язика.

Данило пирхнув. Наталія кинула на мене погляд, який подумки викреслив моє прізвище з усіх проєктів до кінця магістратури, а Марина Сергіївна навіть не моргнула.

— Тому формат змінюємо.

Я насторожилася. Слово «формат» із вуст викладачів зазвичай означало лише одне: хтось зараз працюватиме безкоштовно, довго і з нервовим зривом.

— На який? — подав голос Дамір.

— Короткий студентський ефір, — відкарбувала вона. — Завтра. На офіційній сторінці. Тема та сама: особисті межі, зйомка без згоди, відповідальність.

Я кліпнула, перетравлюючи почуте.

— Тобто?

— Ви двоє сідаєте і проводите його разом.
У кабінеті повисла така тиша, що стало чути, як гуде кулер у системному блоці.

Данило закашлявся, маскуючи відвертий регіт. Я повільно, дуже повільно повернула голову до Даміра. Він дивився на кураторку з таким виразом, ніби йому щойно доручили загасити пожежу бензином.

— Разом? — перепитала я, сподіваючись, що в мові раптом з’явилося інше значення цього слова.

— Саме так, Соломіє.

— Тобто ми маємо вивалитися в прямий ефір і видати всьому університету: «Привіт, ми ваш головний контент тижня, давайте поговоримо про мораль»?

— Можете пропустити частину про контент, — незворушно відбила кураторка.

Данило таки здався і стиха заіржав.

— Я б задонатив на цей стрім.

— Ти відповідаєш за технічну частину, — обірвала його Наталія.

— Клас. Я ще й режисер цього катастрофічного ромкому.

— Це не ромком, — випалили ми з Даміром одночасно.

І миттєво заткнулися. Синхронність рівня збірної з плавання. Наталія примружилася, Данило розплився в усмішці. Марина Сергіївна потерла перенісся.

— Ось тому ви це й зробите, — сказала вона. — Бо вас будуть слухати. Хочете ви цього чи ні.

Це був удар під дих. Бо вона мала рацію. Офіційний пост прочитають троє людей, але якщо в ефір вийдемо ми — дивитиметься весь кампус. Не заради лекції про межі. Заради поцілунку. Заради чуток. Люди обожнюють удавати, ніби їх цікавить мораль, коли насправді їм просто потрібна нова серія.

— Я ненавиджу камеру, — сухо сказала я.

— Ти ж на журфаці, — кинув Дамір, навіть не глянувши в мій бік.

— Журфак не вчить, як не виглядати дурепою перед тисячею людей.

— Цього взагалі не вчать.

— Шкода. Я б записалася першою.

Він ледь помітно повів плечем, а кутик його губ смикнувся. Тільки на частку секунди. Але я це зловила.
І одразу зненавиділа себе за те, як інстинктивно чіпляюся за кожну його реакцію.

Треба було думати про ефір, а в мене в голові билася одна безглузда думка: йому не можна так стояти поруч, коли я намагаюся вибудувати між нами стіну.

— У вас є сьогоднішній вечір на короткий сценарій, — підсумувала Марина Сергіївна. — Без особистих зізнань. Соломіє, твій тон потрібен. Даміре, твоя стриманість теж. Разом це спрацює.

Разом... Це слово сьогодні явно мало на меті добити мене остаточно.

За пів години ми окупували порожню аудиторію на другому поверсі. Не триста сьому, і на тому дякую всім богам.

На парті між нами стояв ноут Данила, два паперові стаканчики з кавою і порожній файл. Заголовок кричав: "ЕФІР. НЕ ВСЕ ДЛЯ ЧАТУ"

Я покрутила в руках картонний стакан.

— Звучить як назва терапевтичної групи для тих, хто втратив контроль над власним життям.

Дамір сидів надто близько. Парта була маленька, а всесвіт, схоже, досі працював проти мене. Від нього пахло чимось терпким, і це дратувало ще більше, ніж пустий екран.

— То давай зробимо так, щоб ми не втратили хоча б цей ефір, — сказав він, розвертаючи ноут до мене. — Почни з того, як би ти розказала це подрузі.

— Подрузі?

— Так.

— Окей. «Люди, не будьте придурками і не знімайте чужі моменти нишком».

— Можливо, без «придурками».

— Ти знову вбиваєш моє мистецтво.

— Я рятую нас від відрахування.

Я присунулася до клавіатури і почала друкувати. Дамір нахилився теж, читаючи з екрана через моє плече. Його рукав ледь торкався мого. Відстань була такою мізерною, що я відчувала тепло його тіла.