Розділ 7. Не випадково

Я перечитала повідомлення ще раз.

“Соломіє, ти правда думаєш, що Дамір випадково опинився там на вечірці?”

Дурне речення. Коротке, без фото й прямих погроз. І саме тому воно вдарило сильніше, ніж мало б.

Бо фото можна було назвати маніпуляцією.  Чутки — студентською розвагою для людей, яким бракує власного життя. А це повідомлення не показувало нічого лише  просто поставило питання. І залишило мене саму з відповіддю, якої я не мала.

Я підняла очі на Даміра. Він дивився на екран мого телефона. І не так, як людина, яка щойно прочитала повну нісенітницю й зараз скаже: “Це маячня, не ведись”.

Він мовчав і саме це було найгірше.

За ці два божевільні дні встигла розрізняти кілька його видів. Було мовчання, коли він стримував роздратування. Мовчання, коли аналізував щось. І мовчання, коли не хотів сказати щось зайве при людях.

А зараз було інше... Наче він не шукав відповідь, а уже її знав. Просто вирішував чи мені казати.

— Скажи, що це маячня, — тихо сказала я.

Наталія стояла поруч, але в цю секунду я майже забула про неї, про кабінет куратора за дверима й Данила десь позаду.

— Це маніпуляція. — Дамір повільно перевів погляд з телефона на мене.

Не те... Зовсім не те.

— Я попросила сказати, що це маячня, Даміре.

Його обличчя лишалося рівним, але я раптом помітила маленьку напругу біля щелепи.

— Ми поговоримо про це після Марини Сергіївни, — сказав він.

Це була розумна відповідь. І мені від неї захотілося кинути телефон об стіну.

Бо “після” — це слово для людей, у яких є терпіння. Для тих, хто вміє чекати, не прокручуючи в голові десятки версій, у кожній з яких виглядає дурною. Я не була з таких людей. Я вже один раз чекала, коли Ростик пояснить, чому між нами все стало “не так”. Чекала чесності, а отримала фразу про те, що “ми стали різними”.

— Звісно, — сказала я. — Дуже зручно.

Дамір хотів щось відповісти, але двері кабінету відчинилися, і на порозі з’явилася Марина Сергіївна.

Вона глянула спочатку на мене, потім на Даміра, а потім на мій телефон у руці.

— Заходьте.

Її голос був рівний, але не м’який. У ньому не було паніки, і це дивно заспокоювало. Дорослі люди іноді корисні не тому, що все вирішують, а тому, що хоча б не дивляться на тебе як на головний мем дня.

Цей кабінет уже здавався мені знайомим, і це було поганим знаком. Коли за два дні ти починаєш орієнтуватися в кабінеті куратора краще, ніж у власних почуттях, відчуваєш, що життя явно пішло не тим маршрутом.

На екрані ноутбука Марини Сергіївни був відкритий чат, наше фото біля аудиторії 307 і купа оментарів.

Я намагалася не читати, але очі все одно зачепилися за кілька рядків.

“Та вони самі підкидають теми.”
“Це вже схоже на піар.”
“Савич так красиво її прикриває, що аж смішно.”
“А може, вони реально мутять, просто не хочуть палитися?”

Мені захотілося запитати, чи люди в чатах колись сплять, їдять або займаються чимось, окрім як вигадують чужі життя. Але я промовчала. Я втомилася.

Я дивилася на все, що відбувається, і не могла повірити, що це справді моє життя. Ще вчора найбільшою проблемою був Ростик і його дурна усмішка. Сьогодні в мене була медіакоманда, невідомий номер, аудиторія 307 і хлопець поруч, якому я дуже не хотіла довіряти. Особливо тепер.

— Я хочу почути все по порядку, — сказала Марина Сергіївна.

Дамір почав говорити першим, пояснив повідомлення, аудиторію, домовленість із Данилом і Наталією, конверт, фото, новий знімок у чаті.

Я слухала його й ловила себе на дурній думці: навіть коли він визнає помилку, звучить так, ніби вже підготував документ засідання. Жодного “ми облажалися”. Жодного “так, це була погана ідея”. Хоча ні. Він сказав це іншими словами.

— Ми мали повідомити вас до того, як пішли, — сказав він. — Це була помилка.

“Ми”. Знову це “ми”. Два дні тому я ще була сама. А тепер усе ставало спільним, навіть помилки. І це мало б лякати менше, але лякало більше. Бо якщо є щось спільне, то його можна втратити. А я не була готова втрачати те, чого ще навіть не мала.

— Ви не просто зробили помилку, — сказала Марина Сергіївна. — Ви дали людині, яка вас провокує, новий матеріал.

Я опустила погляд. Так, ми дали. Точніше, я дала. Можна було скільки завгодно казати, що він нас виманив, що це пастка і шантажист усе продумав. Але ноги в аудиторію я несла сама, ніхто не тягнув мене силою. Я хотіла знати правду й довести, що мене не можна просто лякати повідомленнями. І в результаті дала всім новий привід.

Залізна логіка Соломії Кравець. Аплодисменти!

— З цього моменту жодних самостійних зустрічей, — продовжила кураторка. — Ніяких походів у порожні аудиторії та відповідей на невідомі повідомлення. Усе фіксуєте й передаєте мені.

Наталія стояла біля шафи й мовчала, але я  відчувала, як у неї на язиці крутиться “я ж казала”.  Хоча довго Наталія не витримала.

— Я попереджала, що це погана ідея.

Ну ось...не витримала. І я повільно повернула до неї голову.

— Дякую, Наталю. Без цього підсумку ситуація була недостатньо приємною.

— Проблема в тому, що ти постійно реагуєш так, як від тебе чекають, — сказала вона. — Тебе провокують і ти йдеш, знімають і ти сваришся. А потім усі мають рятувати наслідки.

Це було несправедливо, тому що частково було правдою.

— Ти зараз серйозно робиш винною мене? — спитала я.

— Я кажу, що ти допомагаєш цьому скандалу розвиватися.

— Наталю, досить, — сказав Дамір.

Господи, він став на мій бік. Ну принаймні звучало так.

Ще годину тому це, мабуть, зігріло б мене і я б посміялася, але тепер у голові стояло те повідомлення.

“Ти правда думаєш, що Дамір випадково опинився там на вечірці?”

І його захист раптом не відчувся простим. Він став частиною чогось, чого я не розуміла. А я дуже погано переносила, коли мене знову ставили в позицію людини, яка не знає всієї правди.

Марина Сергіївна перевела погляд на мене.