Розділ 6. Аудиторія 307

Після того, як ми домовилися йти в аудиторію 307, день розділився на дві частини. До четвертої і після четвертої.

До четвертої я мала поводитися нормально. Дамір саме так і сказав, коли ми вийшли з медіакабінету.

— Ти йдеш на пари, не відповідаєш невідомому номеру, не читаєш кожне повідомлення в чаті й не показуєш, що щось сталося.

— Ти зараз серйозно?

— Так.

— Сміливо. Дуже сміливо. Особливо після вчорашнього вечора.

— Я вірю, що ти можеш не ускладнювати ситуацію хоча б дві години.

Я зупинилася посеред коридору й повернулася до нього.

— Це щойно була образа?

— Вирішуй сама, якщо це допоможе тобі не ускладнювати ситуацію.

— О, тепер точно образа.

Дамір не усміхнувся, але в його погляді було щось таке, від чого мені раптом захотілося сказати не жарт, а щось нормальне. Наприклад, що мені справді страшно і я не хочу йти в ту аудиторію. Чи що хочу. Короче, я не знаю, чого хочу. У мене всередині така каша, що навіть студентська їдальня виглядала б на її фоні рестораном.

Я хотіла відповісти, але в коридорі з’явилася Аліна. Вона йшла прямо до нас, і за її обличчям було зрозуміло: вона вже знає достатньо, щоб сердитися.

— Солю, — сказала вона. — Можна тебе на секунду?

— Якщо ця секунда не включає лекцію, що я дурна, тоді можна.

— Не обіцяю.

— Після пари чекатимеш мого повідомлення. — Дамір глянув на мене.

— Так точно, командире.

— Соломіє.

— Все, мовчу.

Дамір пішов у бік сходів, а Аліна одразу схопила мене за рукав і потягнула до вікна.

— Розповідай.

— Що саме?

— Все, що ти не написала мені в повідомленні. І бажано без твого “та нічого такого”.

Я зітхнула й показала їй телефон. Аліна прочитала повідомлення від невідомого номера. Фото. Потім останнє про аудиторію 307.

Її обличчя змінювалося з кожним рядком. Спершу злість, потім тривога, а потім той самий спокій, від якого мені стало гірше, ніж від будь-якої лекції.

— Ти не підеш, — сказала вона.

— Я не сама.

— “Удвох” — це не “не сама”, Солю. Це просто два потенційні трупи репутації замість одного.

— Данило буде поруч, а Наталія в медіакабінеті. Дамір все продумав.

Аліна подивилася на мене так, ніби я щойно сказала щось дуже небезпечне.

— Ти зараз правда сказала “Дамір все продумав” таким тоном, ніби це тебе заспокоює?

— Мене заспокоює, що хтось із нас хоча б імітує наявність плану.

— А тебе не лякає, що ти вже говориш про вас як про “нас”?

Я відкрила рот і закрила назад. Неприємно, коли подруга ловить тебе на слові швидше, ніж ти встигаєш зробити вигляд, що це було випадково.

— Мене зараз лякає багато речей, — сказала я. — Давай не будемо розширювати список.

— Я піду з тобою.

— Ні.

— Так.

— Ні, бо якщо той, хто пише, справді стежить, він одразу зрозуміє, що ми не виконали умови.

— І що? Його комфорт мене не цікавить.

— Мене теж. Але якщо він хоче нас виманити, значить, йому потрібно, щоб ми прийшли. І я хочу знати навіщо.

— А я хочу, щоб ти перестала поводитися так, ніби мусиш довести всім, що не боїшся.

Оце було зайве. Точніше, не зайве, а саме болюче.

— Я боюся, — сказала я тихо. — Але не хочу, щоб страх вирішував щось за мене.

Аліна нічого не відповіла, а лише стиснула мою руку.

На парі я чесно намагалася слухати. Чесно — це означає, що я відкрила зошит, написала дату й навіть занотувала тему.

Викладачка розповідала про те, як важливо перевіряти джерела, а я сиділа й думала про невідомий номер, який точно знав наш розклад. Про фото, зроблене біля колони. Про те, що хтось бачив нас ближче, ніж мав би.

Я протрималася сім хвилин, а потім дістала телефон під партою.

Студчат “Кампус говорить” уже жив своїм прекрасним життям.

Марк:
студрада реально готує пост про відео без згоди?

Іра:
так, кажуть Кравець тепер у медіакоманді

хтось із 3 курсу:
ахаха, це геніально. спочатку зробила скандал, тепер буде його коментувати офіційно

невідомий нік:
може вона просто добре знає тему

Я заблокувала екран. Потім знову розблокувала. Потім Аліна, яка сиділа поруч, мовчки поклала долоню на мій телефон і посунула його до себе.

— Поверну після пари, — прошепотіла вона.

— Це незаконне вилучення майна.

— Це порятунок дурепи.

— Я журналістка. Я маю моніторити інформаційне поле.

— Ти зараз маєш моніторити дошку.

Я глянула на дошку. Там було написано: “Факт — не завжди історія”.

Я мало не засміялася. Бо в моєму випадку факт був простий: я поцілувала Даміра Савича. А от історію з цього вже писав хто завгодно, тільки не я.

О 16:03 я стояла біля задніх сходів.
Так, Дамір просив не приходити раніше. Але дві хвилини — це не “раніше”.

Тут було тихо, холодніше, ніж у головному корпусі, і пахло пилом та старою фарбою. На стіні висіло оголошення про ремонт, який мав завершитися ще минулого року. Дуже оптимістично. Я теж планувала завершити свій емоційний ремонт приблизно ніколи.

Дамір прийшов рівно о 16:05. Ну звісно.

— Ти прийшла раніше, — сказав він.

— Так вийшло.

— Я ж просив…

— Не приходити раніше. Так. У тебе дуже захопливий стиль спілкування. Повторюєш головне, як викладач перед сесією.

Він оглянув коридор, не піддавшись на провокацію.

— Данило на другому поверсі біля сходів. Наталія в медіакабінеті. Якщо через десять хвилин після нашого входу я не напишу, вона йде до Марини Сергіївни.

— А якщо нас там уже знімають?

— Тоді ми поводимося так, ніби знаємо, що нас знімають.

— Ти це говориш так спокійно, що хочеться перевірити, чи ти взагалі людина.

— Людина. Просто не бачу сенсу панікувати напоказ.

— А як, мовчки?

— Мовчки можна. — Він подивився на мене.

Ця відповідь чомусь зачепила більше, ніж мала. Бо за всіма його планами, короткими фразами й спокійними рухами теж було щось живе. Просто він не виставляв це напоказ, як я. Я ж, навпаки, ховала все під сарказмом, але так, що це вже давно не було схоже на таємницю.