Розділ 5. Місія

— Соломіє, — тихо сказав Дамір. — А це вже не просто чутки.

Я дивилася на екран телефона й кілька секунд не могла нормально вдихнути.

Не тому, що на фото ми з Даміром виглядали надто близько. До цього я вже майже звикла. Ну, наскільки взагалі можна звикнути до того, що тебе обговорює половина університету.

Хтось не просто зняв нас, а ще й вирішив цим скористатися. Ні привітання, ні пояснення, або хоча б смайлика, щоб я могла зрозуміти рівень божевілля людини.
Просто фото і погроза.

— Може, це якийсь тупий жарт? — сказала я, хоча сама не дуже в це вірила.

— Не відповідай, — одразу промовив Дамір.

— Я ще нічого не зробила.

— Але явно вже збираєшся.

— Ти тепер читаєш думки? — Я підняла на нього очі.

— Ні. Просто по обличчю бачу, що ти хочеш написати щось погане.

— А може, я хотіла написати щось дуже ввічливе.

— Соломіє.

— Добре. Не дуже ввічливе.

Я знову опустила погляд на повідомлення і пальці самі тягнулися до клавіатури. Мене дико дратувало, що хтось сидить по той бік екрана й думає, ніби може натиснути на мене одним фото. Що може лякати мене чи  вирішувати, коли і що про мене побачать інші.

— Дай мені телефон, — сказав Дамір.

— Що?

— На секунду. Я зроблю скрін і перешлю Данилові.

— Це мій телефон.

— Але зрозумій, що твоя відповідь може стати третім скріном у чаті.

Я відкрила рот і закрила назад. Ненавиджу, коли люди мають рацію в найнеприємніший момент.

— Тільки без самодіяльності, — попередила я, простягаючи йому телефон.

— Це ти мені кажеш?

— Так. У мене, між іншим, авторські права на самодіяльність у цьому скандалі.

Він узяв телефон обережно, зробив скріншот і переслав кудись. В потім повернув мені.

— Номер незнайомий?

— Так.

— Раніше тобі з нього писали?

— Якби писали, я б, мабуть, це запам’ятала.

Дамір не усміхнувся.

— Не видаляй це повідомлення.

— Я ж не настільки дурна.

— Що? — хлопець подивився на мене.

— Нічого.

— У твоєму “нічого” забагато сумнівів.

— Я просто згадав вечірку.

— Знаєш, це низько, Савичу.

— Але чесно.

Я хотіла відповісти, але Наталія, яка досі стояла попереду й явно боролася з бажанням втрутитися, нарешті не витримала:

— Нам треба сказати Марині Сергіївні.

— Поки ні, — відповів Дамір.

— Поки ні? Даміре, це вже погроза.

— Саме тому спершу треба зрозуміти, хто це і що в нього є.

— А якщо він викладе це до того, як ви щось зрозумієте?

— Якби він хотів просто викласти, уже б виклав. А так, схоже, що він хоче реакції.

— Дуже дякую за розбір психології мого особистого шантажиста. — Я глянула на нього.

— Це не твій особистий шантажист.

— А чий? Колективний?

— Наш, — сказав він і одразу ніби сам почув це слово.

Цього разу вже не просто чутка, не просто скандал і не просто дурний наслідок мого  поцілунку. Тепер у нас був спільний невідомий номер.

Дуже романтично. Прямо квіти, цукерки й загроза повної версії.

— Не кажи “наш” таким тоном, — пробурмотіла я.

— Яким?

— Таким, ніби в нас уже є спільний сімейний бюджет і вороги.

— Ворогів, здається, уже маємо.

— Бюджету ще не вистачало.

Наталія подивилася на нас так, ніби ми остаточно зіпсували їй день.

— О дванадцятій медіакоманда, — нагадала вона сухо. — Якщо ви раптом вже закінчили жартувати про погрози.

— Я не жартую, — сказала я.

— Ага. Помітно.

— Наталю, — спокійно втрутився Дамір.

— Що? — Вона випросталася ще сильніше.

— Ми розберемося. Але зараз про це знаємо тільки ми четверо і Данило. Тож нехай так і залишиться, поки не буде чіткої інформації.

— Тобто ти довіряєш їй? — Наталія кивнула в мій бік і я здивовано підняла брови.

— Я стою тут, якщо що.

— Я бачу.

— То можеш говорити зі мною, а не про мене.

Дамір перевів погляд із Наталії на мене. Не сердито, а швидше так, ніби намагався зрозуміти, чи зараз треба гасити пожежу, чи почекати для кращого розгорання.

— Я просто хочу, щоб студрада не перетворилася на майданчик для чужого життя.

— Запізно, — сказала я. — Мене вже туди офіційно долучили.

— Тимчасово. — Її губи стиснулися.

— О, не хвилюйся. Я теж не мріяла з дитинства працювати у вас на скандальній практиці.

— Досить, — сказав Дамір.

І ми обидві замовкли. Не тому, що він наказав, а тому, що в цю секунду його голос прозвучав як “ще трохи і я справді втомлюся від вас обох”. І, чесно кажучи, я його трохи розуміла.

До кабінету медіакоманди ми дійшли мовчки. Він був на третьому поверсі — невелика кімната з двома комп’ютерами, довгим столом, дошкою для планів і шафою, з якої стирчали плакати минулих заходів. На підвіконні стояв кактус у чашці з написом “Не чіпай”. Дуже символічно. Я майже відчула спорідненість із рослиною.

У кімнаті вже сидів хлопець у темно-зеленому худі, з ноутбуком перед собою і навушником в одному вусі. Він підняв голову, побачив нас і широко всміхнувся.

— О, нарешті. Легенда прийшла.

Я завмерла на порозі.

— Якщо ти про мене, то я ще не вирішила, ображатися чи брати автографи.

— Данило, — представився він, підводячись. — Друг Даміра, технічна підтримка студради, людина, яка бачила сьогодні більше скрінів із вашим поцілунком, ніж хотіла бачити в цьому житті.

— Дуже приємно, — сказала я. — Соломія. Людина, яка теж не планувала бачити стільки скрінів із власним поцілунком.

— От і познайомилися, — Данило глянув на Даміра. — Вона мені подобається.

— Не починай, — коротко сказав Дамір.

— Я ще навіть не почав.

— Саме тому й кажу.

Наталія пройшла до столу й поклала папку так рівно, ніби це була не папка, а доказ її моральної переваги.

— Нам треба працювати, — сказала вона. — Перший пост сьогодні ввечері.